Читати книгу - "Пастка на дурнів"

Гори бавовни росли день і ніч на пристанях Єгипту, і ніхто не хотів її брати. Майло ніколи не гадав, що Нільська долина така плодюча і що на закуплений ним річний урожай бавовни зовсім не буде попиту. Майло спробував був розподілити вартість бавовни порівну між усіма їдцями їдалень, але ті одностайно збунтувалися проти цієї чудової пропозиції: робити грошовий внесок за свою особисту частку врожаю єгипетської бавовни не захотів ніхто. Навіть найнадійніші Майлові друзі німці не підтримали його в цій скруті: вони й далі воліли обходитись ерзацом. Пайовики навіть відмовилися взяти на себе частину витрат за оренду складських приміщень, потреба в яких дедалі зростала, і незабаром фінансові резерви синдикату почали катастрофічно танути. За тиждень од прибутку за орв’єтську операцію не залишилося й цента. Майло у відчаї заходився телеграфувати додому, благаючи рідню повернути йому ті гроші, які він переказував їм за кращих часів, та невдовзі загули й ці заощадження. А до Александрійського порту щодня прибували нові й нові тюки бавовни. І навіть тоді, коли йому вдавалось викинути на світовий ринок частину бавовни шляхом демпінгу, собі на збиток, спритні єгипетські маклери в Лівані тут же перехоплювали й повертали товар Майлові, причому за первісними, контрактовими цінами, так що становище його дедалі гіршало.

Синдикат «М. і М.» опинився на межі банкрутства. Майло весь час проклинав себе за ту короткозору пожадливість та дурість, із якою він кинувся був закуповувати весь річний урожай єгипетської бавовни, але контракт є контракт, його треба шанувати. І одного чудового вечора після ситої вечері Майло підняв у повітря всі свої винищувачі та бомбовози, які тут же вишикувались у бойовий стрій і почали скидати бомби на розташування полку. Напередодні Майло підписав з німцями чергову угоду, за якою зобов’язався розбомбити власну базу. Розділившись на кілька ланок, Майлова армада повела добре погоджену атаку на бензосховища, склади боєзапасів, ремонтні ангари та стоянки бомбардувальників Б-25, що застигли на своїх жорстких підпорах, як льодяники на паличках. Майлові бойовики не займали лише зльотно-посадочної смуги та їдальні, щоб по закінченні роботи можна було безпечно приземлитися й перед сном підживитись чимось гаряченьким. Оскільки ніхто по них не стріляв, вони бомбили, не вимикаючи бортових вогнів. Бомби було скинуто на чотири ескадрильї, на офіцерський клуб і на будинок штабу полку. Пойняті жахом люди вискакували зі своїх наметів і метались по острову, не знаючи, де шукати порятунку. Звідусіль долинали зойки поранених. Півдюжини фугасних бомб, що вибухнули перед офіцерським клубом, порешетили дерев’яні стіни, а заодно й боки, спини й животи кільканадцяти лейтенантів та капітанів, що стояли біля бару. Виючи від болю, вони, як один, попадали на підлогу. Решта офіцерів у паніці кинулись до обох виходів і застряли безладним гуртом у дверях, намертво відтявши собі шлях до порятунку, немов жива вересклива загата із людської плоті.

Завзято працюючи кулаками та ліктями, полковник Пескарт продерся крізь здичавілу, ошалілу юрму й нарешті вискочив з клубу. Він глянув угору і скам’янів од подиву й жаху. Просто над його головою, мало не зачіпаючи верхівки квітучих дерев, по-хазяйськи неквапливо сунули Майлові літаки; їхні підкрилки були опущені, бомбові люки відчинені навстіж. Сліпучі посадочні фари зловісно блимали, немов очі якихось лютих, страхітливих і таємничих жуків. Зроду він не бачив нічого моторошнішого. З глухим розпачливим зойком полковник Пескарт стрімголов кинувся до свого джипа. Він увімкнув тремтячою рукою запалювання, намацав ногою педаль і, ковтаючи ридання, щодуху помчав до аеродрому. Він ледве втримував кермо в пухких, побілілих од зусилля ручиськах, бо машина мчала з шаленою швидкістю і підскакувала на кожній вибоїні. Його великий палець майже не відривався від клаксона, і все одно він мало не розбився на смерть, коли довелося рвучко — аж душа захолола від дикого писку шин — звернути вбік, бо інакше джип урізався б у гурт ошалілих, напівголих чоловіків, що, ввібгавши голови в плечі й затуливши скроні руками, як щитками, тікали в напрямку гір. Обабіч дороги палахкотіли жовті, оранжеві, червоні вогнища. Горіли дерева й намети, а Майлові літаки все кружляли й кружляли над базою, не зачиняючи бомбових люків і заливаючи все довкола мерехтливим світлом посадочних фар.

Домчавши до контрольно-диспетчерського пункту, полковник Пескарт так різко натиснув на гальма, що ледве не перевернув догори дригом свій джип, і, ще на ходу вискочивши з машини, рвонув сходами нагору, де біля пульту управління поралися троє чоловіків. Двох із них він одним рухом розкидав у різні боки, мов більярдні кулі, і допався до нікельованого мікрофона. Очі в нього дико палали, м’ясисте обличчя скорчило судомою. Полковник Пескарт мертвою хваткою вчепився в мікрофон і істерично загорлав на весь голос:

— Майло, сучий, сину! Ти що, сказився? Що ти робиш, трясця тобі в печінку!! Приземляйся! Негайно приземляйся!

— Слухайте, може б, ви перестали горлати, — відказав Майло, який стояв поруч у диспетчерській, теж із мікрофоном у руці. Я — тут. — І, докірливо глянувши на полковника Пескарта, повернувся до роботи. — Чудово, хлопці, чудово, — майже проспівав він у мікрофон. — Але один склад ще цілий. Так не годиться, Первісе. Тобі давно вже слід би засвоїти, що я не люблю халтури. Тож негайно повертайся і заходь ізнову. Тільки акуратно, акуратно, не квапся. Хто спішить, той людей смішить, Первісе. Скільки я можу тобі це повторювати? Хто спішить — той людей смішить.

— Майло, це я, Елвін Браун, — заскреготів зненацька під стелею гучномовець загального зв’язку. — Я вже відбомбився. Що далі? Що робити далі?

— Атакуй кулеметним вогнем на бриючому, — наказав Майло.

— Кулеметним на бриючому? — недовірливо перепитав Елвін Браун.

— Нічого не вдієш, друже. Контракт є контракт, — скрушно видихнув у мікрофон Майло.

— Ну, тоді я заходжу на ціль, — погодився Елвін Браун.

На цей раз Майло таки переборщив. Бомбардування власної бази, її майна та особового складу — такого не міг би перетравити навіть найфлегматичніший спостерігач. Здавалося, Майлові прийшов кінець. На острів для розслідування ринули рої високопоставлених урядовців. Газети люто таврували Майла в статтях під кричущими заголовками, конгресмени стрясали повітря громовими викриттями, вимагаючи для Майла показової кари за безпрецедентну жорстокість. Створювались войовничі об’єднання солдатських