Читати книгу - "Гра в бісер"

Десиньйорі зауважив, що робота знайдеться, а коли до того дійдеться, його дім буде відкритий для друга кожної хвилини. Проте Кнехта це не влаштовувало.

— Ні, — мовив він, — для ролі гостя я не придатний, мені потрібна робота. До того ж, хоч як мені гарно в тебе гостювати, коли я залишуся в твоєму домі довше, ніж на кілька днів, незгоди й напруження в твоїй родині тільки збільшаться. Я тобі цілком довіряю, і твоя дружина вже звикла до моїх відвідин і стала привітна, та все зразу зміниться, якщо я з принагідного відвідувача й Магістра Гри обернуся у втікача й постійного гостя.

— Ти надто делікатний, — сказав Плініо. — Можеш бути певний, що як тільки ти звільнишся від своїх тутешніх обов’язків і оселишся в столиці, то дуже швидко отримаєш гідну тебе працю, щонайменше місце професора в університеті. Але на такі речі потрібен час, ти й сам це знаєш, і я, звичайно, тільки тоді зможу для тебе щось зробити, коли ти підеш звідси.

— Авжеж, — мовив Магістр, — до того часу мій намір має лишитися таємницею. Я не можу пропонувати свої послуги вашому начальству, поки не поставлю до відома своє і воно не вирішить, що зі мною зробити; це й так зрозуміло. Але я поки що й не шукаю офіційної посади. Мої потреби дуже малі, менші, ніж ти собі можеш уявити. Мені досить кімнатки й шматка хліба, але я хочу мати роботу, посаду вчителя або вихователя, одного чи кількох учнів або вихованців, з якими я міг би жити й на яких міг би впливати. Університет мене вабить найменше, з таким самим задоволенням, ні, з багато більшим, я став би домашнім учителем у якійсь родині абощо, де в мене взагалі був би єдиний учень. Я шукаю і потребую тільки одного: простих, природних обов’язків, людини, яка потребує мене. Призначення в університет з самого початку знов зробило б мене часткою традиційного, освяченого, механізованого апарату, а я прагну зовсім іншого.

І тоді Десиньйорі нерішуче висловив прохання, яке вже давно виношував у своєму серці.

— Я б хотів тобі щось запропонувати, — мовив він, — і прошу тебе, вислухай мене до кінця і спокійно, без упередження зваж мої слова. Якщо ти вирішиш, що мою пропозицію можна прийняти, то зробиш мені велику послугу. Ти вже мені багато в чому допоміг від того дня, коли я вперше завітав сюди до тебе. Ти познайомився також з моїм життям, з моїм домом і знаєш, яка там панує атмосфера. Не дуже добра, але вже краща, ніж була протягом багатьох років. Найтяжче для мене — мої стосунки з сином. Він розпещений, зухвалий і поставив себе в нашому домі в привілейоване, виняткове становище. Він хотів І легко домігся цього, ще коли був дитиною і між мною та його матір’ю точилася боротьба за те, хто має більше на нього впливати. Він тоді твердо став на бік матері, і я помалу був позбавлений усіх дійових методів виховання. Я змирився з цим, як і взагалі зі своїм не вельми вдалим життям. Одне слово, скорився. Але тепер, коли з твоєю допомогою я трохи вилікувався, в мене знов з’явилася надія. Ти бачиш, до чого я хилю. Мені б дуже хотілося, щоб Тіто, який, крім того, ще й має неприємності в школі, отримав на певний час вихователя, що знає свою справу і не боїться труднощів. Це егоїстичне прохання, я розумію, і не знаю, чи тебе могло б звабити таке завдання. Але ти сам додав мені сміливості зробити цю пропозицію. Кнехт усміхнувся й простяг йому руку: — Дякую тобі, Плініо. Приємнішої пропозиції для мене й бути не може. Тільки треба, щоб погодилася твоя дружина. А потім ви обоє повинні зважитись і на перший час цілком віддати сина під мою опіку. Щоб я взяв хлопця в руки, треба відгородити його від щоденного впливу батьківського дому. Поговори про це з дружиною і переконай її, що мою умову треба прийняти. Берися до цієї справи обережно, я вас не кваплю.

– І ти гадаєш, що тобі пощастить щось зробити з Тіто? — Звичайно, а чому ж ні? Він успадкував від батька добру породу й неабиякі здібності, треба тільки звести все це в гармонію. Збудити чи, швидше, розвинути в ньому потяг до цієї гармонії, домогтися, щоб він кінець кінцем усвідомив цей потяг, — ось у чому полягатиме моє завдання, і я охоче беру його на себе.

Таким чином Йозеф Кнехт знав, що обидва його друзі, кожен по своєму, працюють для здійснення його намірів. Поки Десиньйорі в столиці викладав дружині свої нові плани й намагався зробити їх прийнятними для неї, у Вальдцелі, в читальні бібліотеки, сидів Тегуляріус і за Кнехтовими вказівками збирав матеріал для листа, який вони мали скласти. Магістр, визначаючи, що треба простудіювати для цієї мети, закинув йому добру принаду; Фріц, що понад усе ненавидів історію, піймався на ту принаду й закохався в історію войовничої доби. Завжди великий трудівник у Грі, він з дедалі більшим смаком збирав характерні випадки з тієї доби, похмурої доби перед виникненням Ордену, й накопичив стільки матеріалу, що, коли через кілька місяців праці показав їх другові, той лишив хіба десяту частину.

За цей час Кнехт кілька разів побував у столиці. Пані Десиньйорі проймалася до нього все більшою довірою, бо часто буває, що здорові й гармонійна людина легко знаходить стежку до натури складної, обтяженої всілякими комплексами, і незабаром вона погодилася з планами чоловіка. Про Тіто ми знаємо ще й таке: під час одних відвідин Магістра він трохи пихато дав йому зрозуміти, що не хоче, щоб той звертався до нього на «ти», бо всі, навіть учителі в школі, кажуть йому «ви». Кнехт дуже ввічливо подякував йому й вибачився, пояснивши, що в них у Провінції кажуть «ти» всім учням і студентам, навіть Уже цілком дорослим. Після обіду він попросив хлопця трохи погуляти з ним і показати йому місто. Під час прогулянки Тіто повів його також на одну з найкращих вулиць Старого міста, де майже суцільним рядом стояли будинки, яким було вже по кілька сторіч і які належали заможним патриціанським родинам. Перед одним таким міцним, вузьким і