Читати книгу - "Не повертайся спиною до звіра"

Збігали дні. Народ виживав завдяки запасам блакитного палива зі сховищ поблизу західних кордонів. Газівники здійснили неможливе: вони розвернули перекачувальну систему в протилежному напрямі й забезпечили теплом і паливом численні східноукраїнські промислові центри. Заводи працювали на межі технологічних можливостей. На запасах із сховищ країна могла протриматися до початку весни.

Від початку блокади минуло два тижні, коли «Газпром» нарешті почав подавати блакитне паливо буцімто тільки для Європи, оминаючи Україну. Національна акціонерна компанія, що здійснювала транзит, мусила впокоритися з очевидним порушенням її економічних інтересів і дискредитацією в очах партнерів. Такого приниження вона ще не знала, але тиск у трубі був порушенням уже всіх можливих технологічних норм. Знущання у вигляді подачі газу «з піпетки» могло скінчитися відмовою всіх систем, що забезпечують прокачування блакитного палива. Російська компанія-монополіст поводилася так, ніби газова труба пролягала диким полем, а не територією сусідньої країни з усім її повноправним населенням.

Невдовзі з’ясувалося, що працювати одночасно і в реверсному, і в прямому режимі було неможливо. Використовувати газотранспортну систему поза будь-яким технічним регламентом означало свідомо підвести країну до масштабної техногенної катастрофи. Тоді «Газпром» вибухнув звинуваченнями про технічну неспроможність української труби і погрожував найближчим часом створити їй альтернативу. В опозиційному до «помаранчевої» влади таборі заскиглили: мовляв, маємо вже одну непрацюючу в європейському напрямку нафтову «трубу» Одеса — Броди, тепер буде така сама, тільки газова…

Пасічник відвідав Варшаву, що в Європі розцінили як інформаційний бліцкриг. Його прес-конференція для іноземних журналістів хоч і не зовсім відкрила завісу над кухнею газового конфлікту, проте так-сяк підлатала імідж країни. Президент, тамуючи відчуття приниження, на всі лади повторював у націлені на нього телекамери фразу: «Україна не крала газ». Цей виступ трохи пом’якшив лайку з боку російських телеканалів — Європа почула пояснення офіційного Києва. Та в медіа-простір було вкинуто ще одну бомбу: українська національна акціонерна компанія, хоча й розплатилася за блакитне паливо, проте ще ніколи не була такою фінансово слабкою, як тепер.

Євген знав, що це правда. Компанія трохи не в останній передноворічний день здійснила платежі тільки завдяки кредитам двох державних банків. Визнавати цей факт було неприємно, приставати на благодійність Кремля — неприйнятно. Втім передноворічні телефонні переговори сторін не допомогли послабити протистояння. Українській стороні запропонують підписати угоду на умовах «Газпрому», в цьому ніхто не сумнівався. Звичайно, київські журналісти, які супроводжували прем’єра, подадуть це як перемогу леді Ю.

Аеропорт «Шереметьєво», автобус, Красна площа і, нарешті, урядовий «передбанник», в якому пресу збирали для підсумкового брифінгу прем’єрів. За цим звичним маршрутом Євген їздив уже півтора року. Такі відрядження, крім втоми, залишали неприємне відчуття загальної недоброзичливості, яка оточувала делегації з Києва. З кожним новим візитом до Москви посилювалось усвідомлення другорядності власного журналістського погляду на подію. Чубенко подумав: якщо українських телевізійників переслідує таке відчуття, то що вже казати про його російських колег. Усіх їх в ці хвилини чекання об’єднувала робота, незалежно від того, наскільки вона була «чистою». Цього разу довелося нудитись не одну годину.

Євген спустився у прес-кафе, де журналістам дозволили гаяти час, і замовив собі коктейль. Транслювали засідання Державної думи. З телеекрана над столиками розлягався гучний баритон пана, який і досі не скинув свого червоного піджака. Це був той самий добродій, чиї думки надихнули Чубенка написати свою першу статтю для Дмитра Чорняти. Промовець об’єднав під один знаменник російсько-грузинське протистояння в Південній Осетії та Абхазії і газову війну з Україною і закінчив словами: «Найкращий спосіб розв’язання конфліктів — війна».

Багатьом росіянам подобався стиль цього політика.

Чоловік у сірому светрі помітив Чубенків вираз обличчя й запитав, очима показуючи на екран:

— Вас це шокує?

Він підсів до Євгенового столика, приязно подав руку:

— Андрій Цвєтков, журналіст. Певно, ви теж?

Добродій на телеекрані замовк так само раптово, як і заговорив, склав руки на бильця парламентської ложі і замислився, підпираючи вказівним пальцем кінчик свого носа. Решта промовців Чубенка вже не цікавили.

— Я не помилюсь, якщо скажу, що ви з України? — продовжив Цвєтков, ставлячи свій келих.

— Ви вгадали, — неквапливо відповів Євген.

— Я помітив вас серед журналістів, які чекають брифінгу прем’єра, — провадив новий знайомий.

— Прем’єрів, — виправив його Чубенко, допиваючи свій коктейль.

Андрій, кивнув, погоджуючись, і зняв темні окуляри.

— Так буде краще. У вас, напевне, люди вже забули, що то воно таке — відчувати за спиною погляд нишпорки. А ми ще й досі слабуємо на синдром кадебе. Ілюзорний він чи реальний — для хворого це вже не має особливого значення.

Євген з цікавістю подивився на свого російського колегу.

— Скажу прямо: мені незручно перед вами через заяви наших можновладців. Опозицію в Росії не показують. На всіх телеканалах є так звані «стоп-листи» для того, щоб сюди не впускали таких політиків, як Іван Старіков, Борис Нємцов, Гаррі Каспаров. А ви, українці, для нас дуже важливі. Нам потрібно знати, що і як у вас відбувається.

— Чому?

— У вас яка не є, а демократія, голос народу має певне значення. А у нас народ голосує так, як йому накажуть згори. В цьому наше суспільство слабше за українське, а ось економіка України потребує глибоких реформ, а в її політичній сфері цілковитий бардак.

Чубенко подумав, чи не слід йому образитися на ці слова, але примусив себе слухати далі.

— Ви раніше за нас станете європейською країною. Вашу країну зміцнює конфесійна єдність, географічно ви є справжньою Європою, у вас не виникає значних міжетнічних конфліктів. А головне — на відміну від Росії, ви були лише частиною імперії, а не її центром.