Читати книгу - "Засвіти"

За хвилину Гнат уже кликав до розісланої своєї чумарки всіх на трапезу, розкладаючи нехитрий полудник на все товариство.

— Прошу панство зацне до коляцій!.. Клянусь святим Патриком, панство, я з’їв би бика зараз, а не цю скудну потраву...

Виморені довгою ходою, свіжим повітрям та духмяністю, молодики їли все з таким заповзяттям, що і розмовляти не мали часу. Не з’їли той полудник, а змели його, незчувшись і коли. Перебравшись по тому зі своїми свитками та чумарками під крислату вербу в холодок, вони на мить затихли, спочиваючи.

Сірко лежав горілиць і, обтяжений ходою та напоєний п’янким запахом будяків, що пахтіли поруч, в колючім квітті яких порпалися джмелі, ледве розмикав очі в дрімоті, поки якесь шосте почуття не розбудоражило його раптом і не підвело враз. Рвучко звівшись і огледівшись навсібіч, він не встиг навіть слова вимовити, як загледів, що путівцем до них несеться вскач загін вершників. Скоріше відчувши, ніж розпізнавши їх, він отетерів і вичавив, зволожуючи пересохлі вуста:

— Товариство, встаньте!.. Жовніри!..

Тікати кудись чи ховатися було вже марно. Подорожани спохіпливо підвелися, вперлися острашливими поглядами в біду і завмерли в чеканні.

— Якего старуства єстесьте? — осадив розігрітого в яблуках скакуна передній, очевидно, старший з вершників.

— Рибалти, риторики і діалектики, шановний пане-ватамане збройний... До школи Київського братства вписані дідичем Вишневецьким і єго маткою,— вклонився з гідністю, вийшовши наперед, Іван Самойлович.

— Хе-хе, рибалти,— глузливим смішком, міряючи подорожан, повторив жовнір.— Побий мене Перун, коли те правда...

— То прошу, як перед паном Єзусом,— почав несміло його переконувати Самойлович, оглядаючись.

— Дезуніти!.. Схизмати, лотри псячі! — уперіщив жовнір через плече Самойловича нагаєм і, приостроживши скакуна та гикнувши від задоволення, понісся геть, потягнувши шлейфом за собою решту.

— Невдалік тут стація,— підтягуючи попругу сідла, сказав притишено один із жовнірів, на мить затримавшись.— Козачі ватажки Скидан і Биховець — у Переяславі, а там — Чигирин, то... зважте! — багатозначно подивився він на подорожан і, оперезавши коня, швидко сховався в куряві за бугром.

— Горе переможеним,— опам’ятався першим Михайло Ханенко, вертаючись до простеленої свитки.

— Аргументум бакулінум, плебси,— зітхнув Варениця, наблизившись до Самойловича, що стояв остовбичено досі.

— Для варвара доказ своїх прав нагаєм завжди доречний,— вкинув Пушкар, витряхуючи свитку.— Нам, ватаже, мабуть, треба збочуватися з цього путівця,— подивився він співчутливо на Самойловича.— Вдача цих драбантів на вовчу змахує.

— Порядно він писонув по твоїй голій спині, бакаляре, риторе, рибалте і етецетера,— зауважив півжартома Гнат Шульга, розглядаючи червоний зигзаг на спині товариша.— Варвар!..

— По-шляхетськи, до крові дістав,— вкинув Яненко.— Чекай, я нарву ось подорожника, та прикладемо. Візьми собі на карк це, Янку, пригодиться...

— ...В потвердження духовних наущеній Памви Беринди і митрополита...— чи то жартома, чи то поважно докинув Мартин Пушкар.

— Прошу товариство не загаюватись, бо можуть вернутися,— наказав Сірко, полегшено зітхнувши в душі по отій пригоді. Звістка про Биховця і Скидана, залишена жовніром, збудоражила його і потвердила здогади.— Ходім за мною! — сказав він, простуючи навмання до чагарів.— І не баріться.

Сутеніло, як подорожани, довго мандруючи і плутаючись луками поміж присульськими верболозами, в супроводі знайденого Сірком якогось дідугана наблизились до Дніпра. Ще на віддалі всі догадалися, що підходять до річища, бо спершу почули отой рідний Сіркові звучний і солодкий плач чайок, а згодом і побачили їх над собою в леті.

— Тут ось буде криниця, то нап’єтеся,— жваво ступаючи попереду, заспокоїв старий подорожан і проворно юркнув поміж лозами, аж молодики позаздрили його спритності.— А до Градиська вам даремно йти, та й переправи тепер там немає, бо вода широка по тих дощах. Оце ось і Ярилова криниця,— спинився він під розчахнутою вербою.— Плаче дерево, вважай, уже більше ста чи й з гаком літ за Ярилом,— показав він на мокру ямку в піску, вибиту краплями, що тихо спадали з гілки, хоч стояв сухий спечний підвечір. Обік, тут же, молодики побачили й криничку, що була скоріше вимитою в піску ямкою, закритою з чотирьох боків замшілими цямринами, аніж криничкою. Через цямрини був перекинутий недовгим держалом такий же замшілий черпак, пописаний різними рубцями-знаками ззовні.

Пушкар перший допався до джерельної води і, спорожнивши з жадобою отой черпак, прочитав по денцю викарбуване: «На здоров’я пий, добродію!..»

Довгенько б смакували подорожні холодною джерельною водою, що аж у зуби заходила, завчено і витіювато дякуючи якомусь Ярилі за криницю і зичливе напуття в черпаці, та дідуган нагримав:

— Бабраєтеся тут на штиб отих недоляшків. Втолили спрагу — і доста! Поспішайте до отого он гайка, а я підскочу до кума за їстивом та веслами.— І зник, як з’ява, за остріхами порослих кущів. Молодики слідом за Сірком попрошкували до гайка і скоро за перевалом опинилися на білопінному березі Дніпра... Величаво, грізно розливалась ріка!..

В піщаній зазубрині-заструзі, як в тихому закапелку, пахло свіжістю і болотним лататтям, в зеленавій прибережній воді дрімала ряска і кушир, а на широкому річищі, аж ген, шуміли і пінилися водяні вали, несучи гривасті корони на шипучих хвилях до берега. Зазивним кигиканням кликали молодиків на потойбіч білі русалі-чайки, стогнав і супився надвечірніми тінями хмар могутній Славута...

Сірко ледве стримав у горлі радість цієї зустрічі з Дніпром, ніби він зустрівся з чимось йому найдорожчим, святим. Чомусь одразу згадався і покійний Сулима, і чорноморець Конограй, і старий