Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

Тут знаходиться українська дивізія, з якою в мене склалися дуже добрі стосунки, особливо з підрозділом гайдамаків, із котрими я започаткував велику дружбу. Останнім часом я був за містом, і там ми провели з хоробрими бравими гайдамаками дуже гарну зустріч, і мені вже не хотілося вертатися назад. Як я щойно довідався по телефону з Києва, обставини там повинні були змінитися на краще, бо Скоропадський іде на поступки, і, можливо, триватимуть поступки стосовно українізації, що вже буде означати успіх, який приведе країну до добра. Будь ласка, Ваша Екселенціє, вибачте мені цей почерк, він є такий наслідком нестачі вільного часу, і тому іншим він бути не може.

Залишаюся зі щирою вдячністю і незмінною вірністю, Ваша Екселенціє.

Вільгельм».

Вільгельм тоді й не підозрював, наскільки був правий. Мине лише кілька місяців, і у грудні 1918-го гетьман Павло Скоропадський відішле своїх дітей із нянею до Рима, а його самого потай вивезуть у санітарному вагоні до Німеччини під виглядом пораненого німецького солдата. Вагітну дружину Олександру він змушений буде залишити ще на якийсь час у Києві. Скоропадський прибуде до Берліна 31 грудня сам-один і ще тривалий час не знатиме, чи діти його у безпеці. Аж 9 лютого йому зателефонують, що все гаразд.

Олександра Скоропадська народить наймолодшу доньку далеко від чоловіка, поряд із нею буде лише сімейний лікар. Аж згодом ціла родина зустрінеться у Швайцарії, звідки подасться до Берліна, де гетьман продасть велику низку перлів дружини і придбає будинок на озері Ванзеє. Там сім’я Скоропадських житиме аж до початку Другої світової війни, потроху проїдаючи гроші та коштовності, успадковані від батька гетьманової дружини, російського графа Дурново.

Серед предків Олександри Дурново був і сумнозвісний Василь Кочубей, який у 1708-му повідомив російського царя про плани Мазепи щодо об’єднання зі шведським королем. Наслідки тієї зради були фатальні й для самого Кочубея, що його стратив Мазепа, і для України, яка на наступні триста років потрапила під окупацію Російської імперії. І от тепер Павло Скоропадський, чоловік Олександри Дурново, став на чолі військового перевороту, який здійснили німці, щоби повалити Центральну Раду, — проте й сам не зміг утриматися при владі, наслідком чого стала наступна фаза російської окупації на ще більшій, аніж будь-коли, українській території.

Бабця Софія знала, що помре того літа. Це знання з’явилося, коли вперше усвідомила, що не відчуває в пальцях голки. То було дивно: вона бачила голку, вселяла у вушко нитку, та пальцями нічого не відчувала. Спробувала вколоти себе. Дотик був ніби через подушку.

Потому Софія почала прокидатись уночі від того, що німіли кінчики пальців. Так, ніби їх раптово заморожували, а тоді починало боліти, наче від уколів голки. Їй і раніше крутилася голова, коли вона надто різко вставала з місця, але тепер голова крутилася постійно, і це було навіть приємно — таке собі запаморочення, трохи схоже на алкогольне сп’яніння.

— Бабцю, в тебе може бути розсіяний склероз, треба обстежитися, — хвилювалася Галина.

— У моєму віці вже може бути що завгодно, — усміхалася бабця. — Шкода часу, щоби з’ясовувати, як саме воно називається. Поїдьмо ліпше якнайшвидше в Карпати. Це дуже важливо — поїхати цього літа в Карпати. Зараз травень. Поїдьмо в середині червня. Якщо тобі треба буде вертатися, можеш завезти мене і залишити.

— Добре, але ти мені обіцяєш, що після Карпат ми з тобою підемо обстежуватися. Я попрошу Гриця, й він знайде хороших лікарів.

— Обіцяю, — усміхнулася Софія.

Гриць завіз їх машиною в гори на вихідних і через тиждень обіцяв приїхати знову. Як у дитинстві, Галина та Софія ходили шукати чорниці, суниці, збирали м’яту на чай.

— Ти тільки добре висуши її, чуєш, ти ж без мене ніколи не сушила, — хвилювалася Софія.

— Та сама висушиш, як завжди, — відмахувалася Галина. — Ти ж знаєш, що в мене не вийде так добре, як у тебе.

Щоранку Софія ходила зустрічати сонце, а щовечора вони сідали на призьбі пити липовий чай і спостерігати за заходом сонця. Усе було, як завжди. Софія пожвавішала, гарно виглядала, — вона завжди жвавішала в горах, і в Галини з’явилася надія, що, може, все минеться та що ніякого серйозного діагнозу бабці не поставлять.

Коли Галина та Гриць вивантажили з багажника продукти на наступний тиждень, онука зайшла до Софії покликати її на вечерю. Бабця сиділа у кріслі з порожнім горнятком з-під чаю в руках, а на її губах застигла усмішка.