Читати книгу - "Сибіріада польська"

Присіли недалеко від поромової переправи через Бірюсу, щоб хвилинку відпочити. Гризли шкірки хліба і дивилися, як пором причалює до пристані.

— О! — здивувалася Здіська. — Дивися, баба цим поромом керує!

— Знаю. Стєша її кличуть. А якось навіть, як я був з Едеком, то нас на цьому поромі перевезла. Вона добра... Її чоловіка також на війні вбили.

— За жодні скарби я не хотіла б, щоб мого тата на ту війну взяли.

— А я хотів би, щоб мій пішов.

— Дурний ти і все!

— Дурний? То ти, мабуть, не слухаєш, що люди в бараку говорять. Або, може, ти до Польщі не хочеш повернутися?

— Хто б не хотів? А ніби то що таке говорять?

— Ну то знай, що поки наші того польського війська не знайдуть і не підуть на фронт, то ми з цього Сибіру вже ніколи до Польщі не повернемося...

Здіська така трохи синьоока діва, з золотим волоссям, схожим на дозрілий колос подільської пшениці. З такою тільки коней красти. Сташек любив її, хоч найчастіше з нею сперечався і дражнив. А тепер, коли батько був на сплаві, Здіська добровільно допомагала йому опікуватися Тадеком. Ну і її мати, запобіглива й добра, пані Юлія Земнякова.

На рибу ходив Сташек в юрбі з хлопцями, але найчастіше з Едеком, Здіськи братом. Часом любив вибиратися самотньо на заздалегідь намічене місце лову. Так було особливо від часу, коли вигріб з прибережного намулу маленького витесаного човника, якого приволокла звідкись весняна повінь. Знахідку держав у великій таємниці від хлопців, очистив човен від намулу, висушив на сонці і ховав у густих комишах.

Цього ранку Сташек вирішив човен пустити на воду. Вибігаючи з барака, наскочив на Здіську.

— Обережно, дурнику! Куди так мчишся стрімголов?

Не вдалося йому від її надмірної цікавості викрутитись. А може, навіть не дуже старався, бо хотів врешті перед кимсь своїм човном похвалитися. Домігся тільки від Здіськи обіцянки, що нікому не викаже таємниці, навіть Едеку, і побігли на Бірюсу.

Пробували човен у малій, спокійній затоці, прикритій від головної течії великої ріки півостровом, густо зарослим кущами білої верби.

— Доплиньмо туди! — зажадала собі й показала рукою на піщаний мис півострова.

— Як хочеш, то можемо навіть на другий берег, до чувашів переплисти. Гарний човен, правда?

— Гарний. Ой! Не хитай так...

Запізно, бо вже були в воді, а човен плив догори дном! На щастя вода була тут мілка і до берега близько. Мокрі, замурзані в намулі, виглядали жалюгідно.

Здіська сатаніла не на жарт.

— Боже, як я тепер повернуся до барака? Як я виглядаю!

Нічого не вдієш. Треба було все, що мали на собі, прати й сушити. Мало того, соромилися одне одного, то ще й атакували їх цілі хмари мошок і комарів. Здіська надумала, що зроблять так:

— Підеш ось за ті кущі й заплющиш очі. А я стягну з себе лахміття, виперу і повішу на сонечку сушити. А потім ось там, де той пісок, увійду в воду. Аж по шию! Тоді вийдеш. Але лише тоді, коли тебе покличу. Тільки щоб мені не підглядав!

— Якраз, підглядав! Не маю нічого кращого робити. Ну гаразд. Ти сховаєшся у воду по шию, а що зі мною?

— Відвернусь, дурнику. Не бійся, я також не буду дивитися на тебе.

Як вирішили, так зробили. І хоч вода в затоці була спокійна і нагріта сонцем, вже через хвилину, занурені в ній по шию, посинілі від холоду клацали зубами. Коли повертали до бараків, Здіська пригрозила:

— Запам’ятай собі, що якби ти часом хлопцям виляпав язиком, що бачив мене голу, то я їм скажу, де той твій човен спрятаний.

— Якраз, вже лечу розповідати... Але ж ти сама це вигадала.

— Буцімто що?

— Ну те, щоб роздягатися до голяка.

— Свиня!

— А ти мене ніколи голого не бачила?

— Я тебе? Навіть мені не снилося!.. Ого, на щоб це я мала дивитися?

А нещасливим човником довго Сташек не тішився. Навіть весло, яке собі вистругав з дранки, не дуже було придатне. Човник був хиткий та нестійкий. Колись признався про нього Едеку Земняку, бо той був його невідступним приятелем. Щось їх спокусило, забрали до човника малого Тадека і виплили на Бірюсу. І ледве там на виру не втопилися. Насилу перелякані причалили до берега, з витріщеними очима, тим часом човна вхопив швидкий вир і тільки його бачили.

Якось надвечір, коли люди повернулися з роботи, дітлахи влетіли з криком, що під бараки хтось під’їжджає. Кілька цікавих