Читати книгу - "Маг"

— Чи були відгуки на цю публікацію?

— Ще й скільки. Але не від тих людей, що треба. — Кончіс понурився. — Відгукнулися мерзотники, що паразитують на зацікавленні людей таємницями світобудови. Спіритисти, ясновидці, космопати, апортисти, мешканці Країни вічного літа і Блакитних островів — усіляка galère[146].

— А науковці що?

— А нічого.

Я пригубив ракі. Живий вогонь, мало не чистий спирт.

— Але там написано, що у вас є доводи.

— Є. Але їх не так легко подати. Згодом я дійшов висновку, що це й на краще, коли ці доводи може сприйняти тільки обмежене коло людей.

— Ваших обранців.

— Моїх обранців. У таємниці криється енергія й наснажує того, хто шукає відгадку. Розголосити секрет таємниці означає перекрити іншим шукачам, — на цьому слові він наголосив, — джерело енергії.

— Це ж ви ставите перепону розвитку науки, хіба ні?

— Не ставлю. Розв’язок матеріальних проблем, що постають перед людством, — це діло техніки. Чоловіче, я ж кажу про психічне здоров’я людини. Їй треба загадок, а не розгадок.

Я допив ракі.

— Не напій, а мрія.

Він усміхнувся, ніби ці слова можна було б потрактувати дослівно, й узяв пляшку.

— Ще келишок. І годі. Буває, що трунок у la dive bouteille[147] стає отрутою.

— І тоді почнеться експеримент?

— Тоді почнеться процес пізнання. Перетягніть, будь ласка, шезлонґ он туди, — кивнув він позад себе. — Я послухався. — А тепер візьміть чарку й приляжте. Нема куди квапитися. Вам належить вдивлятися в якусь зірку. Знаєте, де Cygnus? Тобто Лебідь? Он воно, це подібне до хреста сузір’я, над вашою головою.

Сам він не сів і не приліг. Враз мені стукнув у голову здогад.

— Це… гіпноз?

— Так, Ніколасе. Вам нема чого хвилюватися.

Трохи повагавшись, я згадав попередження Жулі — «вже до півночі ви збагнете» — й таки вмостився на шезлонґу.

— Я не хвилююся. Гадаю, що погано піддаюся навіюванню. В Оксфорді мене вже пробували гіпнотизувати.

— Побачимо. Треба, щоб ваша воля й моя гармонували, а не протистояли. Виконуватимете все, що я вам скажу.

Принаймні не муситиму дивитися в його заворожливі очі. Еге ж, уже нема вороття. Гаразд, що мене хоч попередили. Остережений — Богом бережений.

— Бачите сузір’я Лебедя? — спитав Кончіс.

— Бачу.

— А цю яскраву зірку ліворуч, у вершині тупокутного трикутника?

— Так.

Я глитнув решту ракі, мало не поперхнувся й відчув, як напій гарячою хвилею залив шлунок.

— Це Вега, або ж альфа Ліри, — пояснив він. — Зараз попрошу вас вдивлятися в неї.

Світло-блакитна зірка сяяла на очищеному вітром небозводі. Я глянув на Кончіса, що й далі сидів за столом, відвернувшись від моря, аби мене бачити. Я вищирився пітьмі.

— Таке враження, що я лежу на кушетці в лікаря.

— Добре. Відкиньтеся назад. Напружте м’язи й зразу ж розслабте. Тому я й пригостив вас ракі. Це вам допоможе. Жулі сьогодні не прийде. Забудьте про неї. І про вашу симпатію теж. Викиньте з голови всі свої прикрощі й прагнення. Всі свої клопоти. Не заподію вам зла. Принесу добро.

— Забути про прикрощі? Це не так легко. — Він змовчав. — Гаразд, спробую.

— Вам легше піде, якщо пильно вдивлятиметеся в цю зірку. Не відводьте від неї очей. Відкиньтеся назад.

Втупившись у зірку, я зручніше влігся й мацнув свого піджака. Обважнілий втомою від мурування, здогадався, навіщо він загадав мені цю важку роботу. Було приємно лежати, дивитися в небо й чекати. Кілька хвилин панувала тиша. Я заплющив очі. Знову розплющив. Здавалося, зірка плаває в затоці великого моря Всесвіту — карликове біле сонце. Дарма що захмелілий, я дуже добре здавав собі справу про все навколо мене. Надто вже добре, навряд чи піддамся гіпнозу.

Я чітко усвідомлював, що лежу на терасі вілли, на грецькому острові, що повіває вітерець і чутно шум хвилі на прибережній жорстві в Муці.

— Хочу, щоб ви вдивлялися в зірку. Хочу, щоб ви розслабили все тіло, — озвався Кончіс. — Треба, конче треба, щоб ви розслабили все тіло. Трішки напружтеся. І розслабтеся. Напружтеся… Розслабтеся. Дивіться на зірку. Ця зірка називається альфа Ліри.

«Господи, — подумав я, — він таки старається мене загіпнотизувати. Що ж, провадитиму свою роль. Принишкну й вдаватиму, піддаюся навіюванню».

— Ви розслабилися? Так, ви розслабилися, — монотонно й неперервно тягнув він. — Ви втомилися й тепер відпочиваєте, ви розслабилися, ви розслабилися. Ви дивитеся на зірку, ви дивитеся на зірку…

Повтори за повторами. Таке мені запам’яталося ще з оксфордських часів, коли після вечірки до мене вчепився один схиблений валлієць з Ісусового коледжу. Ми повитріщались один одному в очі, а далі діло не пішло.

— …Кажу вам, ви дивитеся на зірку, зірку, ви дивитеся на зірку. Це лагідна зірка,