Читати книгу - "Іван Сила на прізвисько «Кротон»"

— Не всім, Василю.

— Еге, наш намісник кажуть, що страшний суд буде, небожата… Добре тобі, бо ти ще молодий. А я, Іване, вже не удержу. Бо як ото все почне трястися, та з мене кістки порозлітаються, як тріски.

— А, та що ви таке кажете, Василю? Я вам іще роботу хочу принести. Аби-сьте мали завгуру. Та не будете так тяжко думати.

— Но, та ти знаєш, що від роботи й коні пухнуть, айбо я — ніколи!

— Зачував я, що ви добрі постоли шиєте?

— Та й ти вже зносився, небоже?

— Зносився, дідику. На зиму вже ні в що буде взутися.

— Но, та на всіх не буду мати матеріалу.

— Я вам принесу дораз!

Ледве встиг перенести всі шини до Ізая, як позвала Ружена:

— Пір’яники чекають… Боже мій, ото вже за тобою!.. — немічно склала руки і поспішила до них, аби не завернули до Василя.

— Пошиєте, дідику, та добрим людям пороздавайте.

— Красну дудку будеш мати, Іване.

— Не треба. Нічого не беріть від них. Чуєте?

— Чую, Іване. Я й сам ніколи за роботу не беру гроші від людей.

Айбо того вже Іван не почув, бо повертав до своєї хижі. Посеред двору стояли два жандарми. На чорних шапках тряслося в них когутяче пір’я. Настромлені на карабіни багнети колють очі, студенять тіло.

— Сілла Янош? — закукурікав, наче молодий півень, товстіший з них, що мав під бородю три білі зірки.

— Гол воннок ауто[125]? — спитав по-мадьярськи. Сила знизав плечима. — Медінк[126]! — скомандував тризірковий жандарм і показав багнетом на вулицю.

— Руженко дорогенька, дітей пригадко вуй. За мене не журися. Я дораз повернуся.

— «Гах-гах!», «Гах-гах!», «Гах-гах!» — гримали позад нього ковані чоботи.

А що робилося в селі! Люди, котрі від нашестя татар та монголів ніколи не мали на дверях замків, тепер спішно майстрували нехитрі засуви, аби хижа не була навстіж. На нотарському уряді таким таким же поспіхом складали списки чоловіків, перехрещуючи імена, а іноді й прізвища. Іван став уже Яношем. Юрко — Дьєрдєм, Федір — Ференцем, Петро — Пейтером, Олекса — Ларошем…

«Люди, люди, що робиться з сим світом? Ба ци довго ото так буде держати? Ба ци перенесемо іще одну кару-муку? Ружені страшно буде самій. А маленькі? Та будуть весь час перезвідовуватися, коли я прийду. І нянько ще більше зажурився…».

— Де авто, вонючий русін? — гримнув Івана по голові старший жандарм. Та Сила й не поворухнувся.

— Дома. Я вам сказав, що потрепані. Діти бавляться ними.

— Марш! — і показав праворуч на двері. — Марга!

Ззаду наскочили двоє жандармів, пов’язали руки. «Гей, чортові вилупки, якби у вас не оті пукалки, я би вам показав, яку-бисьте цицьку ссали! Айбо тут я з вами бабратися не буду. В’яжіть, зайди, в’яжіть! Колись розквитаємося з вами!..».

Колишній кабінет уповноваженого січових стрільців перетворився на тюремну камеру. Вікно, переплетене решіткою, забите чорним папером. В камері затхло, сиряво, темно. Іван став одразу коло дверей, аби потому намацати собі місце помежи людьми. Крізь щілини вікна зяяли пучки світла.

— Іване, та й на тебе, неборе, натягли?

«Петро!» — майнуло в голові, бо голос у нього змінився, лише звук «р» так же подвійно дзвенів, як і раніше.

— Натягли, Петре, — і видихнув повні груди повітря. — Та тут і задушити можуть…

— Можуть, Іване. Сунься, неборе, сюди. Тут дише мало ліпше з пивниці.

— Ой, сусіде, сісти не можу ніяк. Усе тіло потовкли. Йой, дуже болить. А там, коло Петра, п’ятеро лежать. Мабуть, печінки відбили їм, най ся не каже! — то повів Іцик Мермельштейн і заплакав. — Ти маєш щастя, сусіде. Ой, Боже наш, куди нами мечуть?

— Не треба, Іцику, плакати. Терпи, братку, не здавайся.

— Ой-ой-ой-ой! Якби ти знав, як ото пече! — корчився Іцик.

— Води!.. Води!.. — просить хтось із кутка.

Передні постукали в двері. Передали просьбу черговому жандарму. Клацнуло відро. В камері заворушилися, закректали. Гей, як кортілося кожному ковтнути води! Жандарм відчинив двері і жбурнув водою над головами людей.

— Аби ти матері так давали воду перед смертю, кате!

— Хто кричав? — рявкнув жандарм.

У відповідь знялася мовчанка.

— Хто гавкав? — ще раз заревів пір’яник.

— Я! — почав пробиватися наперед Сила.

— А-а-а! Уйонц[127]? Дисципліни не знаєш? Марш вон, марго!

Селяни обважнили голови. Іван став перед жандармом. Той замахнувся твердою нагайкою. Ляснув по лицю. Жандарм погихкував. Люди рахували:

— Двадцять п’ять…

Іван мовчав. «За що, за що така покута? Айбо я ото не залишу так». З кутка камери чути холодний стогін. Присісти нема де. Лише дуже покалічені та понівечені корчилися попід стіною. Ігнатко стояв поруч.

— Мені, майже, ребро