Читати книгу - "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"

Макарова інформація була, звісно, зустрінута гомеричним реготом.

— Як же ти спатимеш, Макар, без ковдри?

— О! — Макар, виявляється, по дорозі сюди встиг вже про це подумати. — Взагалі, це дурниці! На селі, знаєте, є така штука, зветься половою, в неї можна заритися по шию, і буде тепло, як під периною! Крім того ж, взагалі сіно, солома і таке інше. А білизни, взагалі, більше одної пари й не потрібно. Там же, кажуть, під боком став — пішов, значить, і виправ собі підштаники…

Інспектор спустився з ганку й підійшов до Макара теж. Його заінтригував пудовий пакунок з книжками.

— Що це за книжки? — поцікавився він.

— Взагалі, так собі, знаєте, книжки…

— Белетристика? Підручники?

— Ну да, знаєте, і белетристика, і підручники, взагалі!

— Ану, розв'яжіть.

Гомін незадоволення пройшов по нашій лаві. «Що це, огляд? Трус?»

— Розв'язуйте, розв'язуйте! — підохотив інспектор вже цілком офіціальним, інспекторським тоном.

Макар знехотя підкорився. Він розв'язав шворку, і стовпчик книжок розсипався по крилу ґанку. Інспектор висмикнув з купи кілька. Це була непогана колекція гуманістів середніх та ідеалістів нових віків з кількома безперечно рідкісними екземплярами. Поміж них були перемішані окремі книжки Конан-Дойля[211], Бусенара[212] і Жакомо[213]. Одначе особливу увагу інспектора привернули: Юм — «Исследование о человеческом разуме»[214], Спенсер «Основные начала»[215] і Арістотель «Этика»[216]. На його обличчі відбилося відразу і здивування, і поблажлива зверхність:

— Невже ви, Макар, думаєте, що розумієте ці книжки?

— Я ще не читав їх, Юрію Семеновичу…

— І не читайте…

Макар промовчав.

Інспектор раптом кинув бровами на очі. Книжка, яку він висмикнув щойно, не вподобалась йому.

— А це мені доведеться у вас забрати…

— Юрію Семеновичу!

— Да, да! Одержите, як закінчите гімназію.

То було: Герцен — «Кто виноват?»[217].

— Але ж це белетристика, Юрію Семеновичу.

— Це нічого не значить.

— Але ж, взагалі, я мушу її віддати, Юрію Семеновичу. Це книжка не моя…

— А чия?

Макар змовк. Ми стояли довкола, спохмурнілі й сердиті. Піднесений і веселий настрій під'їзду та передчуття не відомих, не звіданих ще пригод був зіпсований. Прохолодний і росяний бадьорий літній ранок втратив усі свої принади й радощі. Стало просто хмарно, сіро і тоскно. Ми були гімназисти, стояли серед гімназичного двору, і інспектор гімназії відбирав у нашого товариша недозволену книжку. Нудьга!

Нарешті, залишивши книжку в бездонній інспекторовій кишені, ми виїхали.

За кілька хвилин ми проминули останні приміські хатки і місто зосталося позаду. Теплий і вільний степовий вітерець прожогом вишмигнув з байраку і вдарив нам зненацька просто в обличчя. Чорт побери! Хай там що, а ми ж за межами міста, за межами гімназичної дисципліни та класних дисциплін. Пілі й вахмістри зосталися там, позаду, он серед тих віддалених будівель і дахів. Попереду аж два місяці волі, цілковитої волі, без позашкільного догляду, в зовсім нових, не знаних, навіть і неуявних умовах невідомого, ніколи не баченого села! Попереду нове й принадне життя, задушевна товариська компанія і безліч таємничих пригод!

Аркадій Петрович зняв і закинув на віз свою формену, з золотими ґудзиками й зірками на комірі, учительську тужурку. Тепер, в самій сорочці, він був схожий ні в якому разі не на педагога, а скоріше на гімназьора-восьмикласника, дарма що й лисуватого. Хотілося. підійти й загилити йому кулаком по спині: