Читати книгу - "Останній сигнал, Ігор Маркович Росоховатський"

Олександр Миколайович нарешті зумів підвести погляд на полковника. Сумніваючись, чи достатньо той збагнув небезпеку, додав:

— Як мурашки, черв’яки, дерева, мікроби…

— А розум людини? Хіба він не зважить на нього?

— Можливо, він уже виділив людину як найбільш цікавий об’єкт. Одначе його мислення істотно відмінне од нашого. І він може рахуватися з нами не більше, ніж ми б рахувалися з людиноподібними мавпами, від яких походимо. Уявляєте, що було б з ними, якби вони існували одночасно з нами? Можна сподіватися будь-яких його дій. Навряд чи він буде ворожий до нас. Скоріше за все, він настільки ж зацікавлений і настільки ж байдужий по відношенню до нас, як ми самі до експериментальних об’єктів.

— Наприклад, до мікробів у пробірці? Але ж він уже чимало знає про нас.

— Ви маєте на увазі його подорожі? Чи то, як він украв пробірки з мікробами?

Полковникові почувся у словах ученого виклик, і він насмішкувато подивився йому у вічі. Переконавшись у своїй помилці, швидко сховав погляд, мовби вклав меч у піхви. Спокійно мовив:

І це теж. Анатомію, фізіологію, психологію безпосереднього спілкування. Та найбільше інформації він міг почерпнути в іншому місці. Узагальненої інформації.

— Бібліотека?

— Він залишався в ній близько трьох годин. Як ви гадаєте, скільки він устиг прочитати і запам’ятати за цей час?

— Не скажу точно, але, мабуть, дуже багато. До того ж ми мало знаємо про його вибірні здатності у відсіюванні інформації, у методах відсіювання.

Інформація бібліотеки призначалася для людей… — задумливо сказав полковник.

Олександр Миколайович ждав, що настане по цих словах, проте Тарнов мовчав.

— Ви хочете сказати, — почав учений, і тоді, немов прокинувшись, полковник швидко промовив:

— Саме так. Ви не помилилися. Коли б знали письменники й учені, що їхні твори потраплять до рук інших істот, вони б писали по-іншому.

— Так, либонь, вони б менше оголювали виразки й пороки, — погодився Олександр Миколайович.

— У всякому разі, це були б інші книги.

Вони замовкли, думаючи про одне й те саме. Олександр Миколайович висловив свої думки вголос:

— Які ж книжки він устиг прочитати, про які епохи, про яких: людей? І яке враження у нього залишилося? Багато я дав би, аби дізнатися про це…

— Ми можемо висловити тисячі припущень, і жодне з них не буде правильним, — полковник вирішив, що час міркувань минув. — І коли вже ви так багато даєте, — в його очах спалахнули лукаві вогники, — то нам зостається єдине…

Олександр Миколайович стрепенувся і з надією глянув на нього. Вони почули, як хтось відчинив зовнішні двері і ввійшов у тамбур. Його зупинив голос: “До полковника зараз не можна”.

Тарнов підвівся, попрямував до сейфа і на ходу закінчив фразу:

— Скоріше б знайти його.

Олександр Миколайович зрозумів, що його трохи розіграли, і визнав за найкраще підтримати жарт:

— Тим паче що в його руках зараз непоганий зоокуточок.

— Мікробокуточок, навіть вірусокуточок, — виправив ученого Тарнов крижаним тоном.

Полковник Тарнов і Олександр Миколайович летіли в Орел. Разом із ними в кабіні літака перебувало ще кілька чоловік: співробітники полковника й заступник Олександра Миколайовича по лабораторії, Михайло Дмитрович, невисокий, чорнявий, з лагідними, трохи сумними очима. Отримане полковником Тарновим повідомлення з Орла про випадок з підлітками та водієм автомашини змусило поспішати. Були вжиті запобіжні заходи: до будинку, де мешкала Аліна Іванівна, стягнули підрозділи міліції, через вулицю, в будинку навпроти, біля вікон чергували снайпери…

Коли надзвуковий літак уже приземлився в Орлі, Михайло Дмитрович, який мовчав усю дорогу, нахилився до Олександра Миколайовича і тихо мовив:

— Щось не подобається мені це полювання.

— Не дивно. Надто вже “звір” незвичайний, — з погано прихованим роздратуванням відповів Олександр Миколайович, згадуючи — вкотре! — що не хто інший, як сам Михайло Дмитрович, був запеклим прихильником найбільшої свободи волі супермозку.

— Полювала лисиця на вовка, а вовк — на ведмедя, — пожувавши губами, відказав Михайло Дмитрович.

— Облиште недоречні зауваження. Це ми з вами випустили його з клітки, — сказав Олександр Миколайович і не стримався: — Отепер-то вже він здобув повну свободу волі. Так що краще не втручатися в дії міліції, коли вони виправляють ваші помилки.

— Найголовніше — при виправленні помилок не наробити нових.

— А я й не знав, що мій заступник — дотепник і філософ.

Михайло Дмитрович нашорошився в кріслі і замовк. Його настрій ставав усе більш похмурим у міру наближення їх до будинку, до мав перебувати супермозок. Михайло Дмитрович бачив людей у формі міліції, в армійській формі, в цивільному, котрі затаїлися за кожним рогом. Десятки металевих бабок висіли в повітрі. їхні тіні повільно пересувалися по землі, по стінах будинків.

Полковник, а за ним і вчені підійшли до групи людей, що стояли біля будинку. Олександр Миколайович одразу впізнав у одному з них коротко стриженого “під їжачок” чоловіка, з яким колись на узліссі розмовляв Тарнов, називаючи його Ельбором Георгійовичем.

— Наспіли вчасно, — сказав Ельбор Георгійович і повів поглядом по вчених. — Вони допоможуть при пізнанні?

— Можливо, — похмуро відповів полковник Тарнов і запитав: — Підемо разом із вашими людьми?

Ельбор Георгійович кивнув і знаком показав кільком чоловікам, котрі стояли напоготові біля дверей, що можна починати. Нечутно, мов тіні, ці люди піднімалися сходами поперед полковника і вчених. В останній момент до них приєднався Ельбор Георгійович.

Гнучкий, кремезний оперативник натиснув кнопку дзвінка і зразу ж сахнувся вбік. Його колеги стояли напоготові.

Пройшло кілька хвилин, перш ніж двері відчинилися і з’явилася струнка сіроока жінка з тонкою шиєю та