Читати книгу - "Мобі Дік, Герман Мелвілл"

«А ви обіцяєте, що не зачепите нас, коли ми послухаємося?» - спитав їхній ватажок.

«Нічого я не обіцяю! Вертайтесь до роботи, чуєте? Чи ви хочете потопити судно, байдикуючи отак? Ідіть до помпи!» - І капітан знову підняв пістоля.

«Потопити судно? - вигукнув Стілкілт.- Та хай собі потопає! Ніхто з нас і не поворухнеться, поки ви не пообіцяєте, що й пальцем нас не зачепите. Як ви скажете, хлопці?» - і він обернувся до своїх товаришів. Ті втдповіли завзятим схвальним криком.

А Стілкілт і далі пильнував своєї барикади, не спускаючи очей з капітана і збуджено вигукуючи такі фрази: «Ми тут не винні! Ми цього не хотіли! Я йому сказав, щоб він кинув оту довбешку! То не моє діло, то робота юнг! Він і сам це добре знає! Я його остеріг, щоб не сікався дурно! Я ось, мабуть, пальця собі зламав об його прокляту щелепу! Хлопці, адже в нас у кубрику є сікачі для сала, га? А гандшпуги - чим не зброя? Га, братва? Капітане, богом вас заклинаю - подумайте про себе. Скажіть своє слово, не клейте дурня, забудьте все. Ми готові вернутись до роботи, тільки поведіться з нами по-людському, і ми будемо як шовкові, але шмагати себе не дамо».

«До роботи! Нічого я не обіцяю! До роботи, кажу вам!»

«Та послухайте ж! - розпачливо вигукнув Стілкілт, простягаючи до нього руку.- Нас тут є кілька душ таких, що наймалися тільки на один рейс, і я один з них. Вам, сер, добре відомо, що ми можемо зажадати звільнення, як тільки судно кине якір. Ми не хочемо колотнечі, нам вона ні до чого. Ми хочемо, щоб усе скінчилось по-мирному, ми готові працювати, тільки не згодні, щоб нас шмагали».

«До роботи!» - загорлав капітан.

Стілкілт озирнувся кругом себе, а тоді промовив:

«Ну, то ось що я вам скажу, капітане: ми не знімемо на вас руки, поки ви самі не нападете на нас, бо кому це охота теліпатись на шибениці через таке нікчемне падло. Але, поки ви не пообіцяєте, що нас не шмагатимуть, ми ніякої роботи не робитимемо. І пальцем не поворухнемо».

«Ну, то спускайтесь у кубрик, і я вас там держатиму, поки вам не набридне. Йдіть униз».

«Підемо?» - гукнув ватажок до своїх товаришів. Більшість їх не погоджувались, але врешті, послухавшись озерянина, вони з сердитим бурчанням спустились поперед нього у свій темний барліг, наче ведмеді в якусь печеру.

Тільки-но непокрита Стілкілтова голова в люку зрівнялася з палубою, капітан і його поплічники перестрибнули через барикаду, швидко засунули віко на люку, налягли на нього руками й загукали до стюарда, щоб приніс важкий мідний замок, яким замикали вхід до кормових кают.

Потім, трошечки відсунувши люк, капітан шепнув щось у щілину, засунув люк і повернув ключ у замку. В кубрику опинилося десятеро, на палубі лишилося двадцятеро чи більше тих, котрі досі не встрявали в сутичку.

Вночі капітан з помічниками пильно вартували на носі й на кормі, особливо над люком до кубрика та над переднім трюмним люком,- боялися, що бунтівники можуть проломити внизу переділку й вибратись тим люком па палубу. Та години темряви проминули мирно; ті матроси, котрі лишились покірні капітанові, тяжко працювали біля помп - їхнє клацання та чвакання, то затихаючи, то знов починаючись, зловісно лунало по всьому судну серед похмурої ночі.

На світанку капітан пішов на бак і, постукавши в накривку люка, сказав в’язням, щоб ставали до роботи. Вони закричали, що не стануть. Тоді їм спустили води й кинули трохи сухарів, а капітан знову замкнув люк, поклав ключ у кишеню й вернувся на ют. Три дні підряд це повторювалося по двічі на день; та четвертого ранку, коли прочинили люк, із кубрика почувся безладний гамір боротьби й бійки, і враз четверо бунтівників вискочили з кубрика, гукаючи, що вони згодні працювати. Задушливе повітря, голодна пайка, а може, й страх перед неминучою майбутньою карою примусили їх здатись на капітанову ласку. Тоді капітан, осмілівши, почав знову закликати до того й решту бунтівників, та Стілкілт грізно закричав йому знизу, щоб він облишив свої теревені й забирався туди, звідки прийшов. П’ятого ранку ще троє бунтівників вирвались на повітря, хоч інші відчайдушно намагалися не пустити їх. У кубрику зосталося тільки троє.

«Ну що, може й ви станете до роботи?» - з жорстоким глумом у голосі спитав капітан.

«Замикайте там!» - крикнув у відповідь Стілкілт.

«Замкну, аякже!» - відказав капітан, і ключ заскреготів у замку.

Ото саме тоді, сеньйори, розлючений дезертирством сімох колишніх спільників, роздратований глузливим голосом капітана, ошалілий від тривалого ув’язнення в місці, темному, як саме нутро відчаю, Стілкілт запропонував обом канальникам, що досі наче були одностайні з ним, вирватися зі своєї в’язниці наступного разу, коли прийдуть закликати їх вернутися до роботи, і з гострими сікачами в руках (довгими, важкими, вигнутими у формі півмісяця знаряддями, що мають ручки на обох кінцях) пробігти на відчай душі, сіючи смерть, від бушприта до гакаборту, а коли пощастить, захопити судно. Він запевнив, що сам зробить так, байдуже, пристануть вони до нього чи ні. Це, мовляв, остання ніч, яку він збирається пробути в цій норі. Та інші двоє зовсім і не заперечували проти такої думки; вони заприсяглися, що готові на цей чи й на будь-який інший відчайдушний вчинок, одне слово, на що завгодно, аби тільки не здаватися. І навіть більше: кожен з них наполягав на тому, що саме він перший вискочить у люк, коли настане час. Та проти цього палко заперечив їхній ватажок: цю першість він залишає для себе. Тим більше, що обидва його товариші не хотіли поступитись один одному, а обидва разом вискочити не могли, бо на трапі міг поміститись тільки один чоловік. І ось тут, сеньйори, мають вийти на світло підлі хитрощі цих негідників.

Коли вони почули про божевільний намір свого ватажка, в кожного з них зосібна сяйнула, очевидно, та сама зрадницька думка: коли він вискочить перший, то це означатиме, що він здався хоч і останнім з вісьмох, зате першим з трьох, і це дасть йому хоч невеликі шанси на прощення. Та коли Стілкілт висловив свою рішучу постанову бути їхнім проводирем до останку, тоді обидва якимсь чином, завдяки тонкій хімії підлоти, об’єднали докупи свої доти