Читати книгу - "Мобі Дік, Герман Мелвілл"

Той подумав, що там когось замордували, і йому вже вчувся в темряві запах крові. З усіма своїми помічникамй та гарпунниками, що похапали зброю, він кинувся на бак судна. За кілька хвилин люк відсунули, і зрадливі спільники випхали свого ватажка нагору. Він мав зв'язані руки й ноги, але ще відчайдушно борсався. А зрадники почали кричати про свою заслугу: вони, мовляв, знешкодили того, хто вже намірився на душогубство. Та їх усіх похапали за в’язи й поволокли по палубі, мов зарізану худобу. А тоді прив’язали всіх трьох поряд до снастей бізань-щогли, наче три м’ясні туші, і зоставили так висіти там до ранку.

«Кат би вас узяв! - гримів капітан, ходячи перед ними туди й сюди.- Вашим стервом і круки погребують!»

О схід сонця він скликав усю команду і, відокремивши тих, котрі брали участь у бунті, від непричетних до нього, сказав першим, що йому дуже кортіло відшмагати їх усіх підряд і він уже був думав, що так і зробить, та й слід було б, бо цього вимагає справедливість. Але поки що, врахувавши, що вони вчасно здалися, він задовольниться тільки словесною доганою. І справді, він уділив їм ту догану в досить крутих висловах.

«А вас, падлюки мерзенні,- обернувшись до трьох розіп’ятих на снастях, сказав він,- вас я посічу дрібненько й укину в салотопний казан». І, вхопивши шматок линви, почав з усієї сили шмагати по спині двох зрадників, поки в них не стало голосу кричати: вони безживно позвішували голови набік, як ото малюють двох розіп’ятих поруч Христа розбійників.

«Я руку на вас надвередив! - закричав капітан нарешті.- Але й на тебе ще вистачить линви, півнику забіякуватий, що не хотів піддатись. Вийміть йому оту затичку з рота, послухаймо, що він скаже на свій захист».

Якусь хвилину в знеможеного бунтівника тремтіла здерев’яніла щелепа, та врешті він, насилу повернувши до капітана голову, промовив чи, скорше, просичав:

«А ось що я скажу, і затямте добре: як ви мене хоч раз ударите, я вас замордую».

«Оце таке ти кажеш? Ну що ж, зараз побачиш, як я тебе злякався»,- і капітан підніс руку із шматком линви.

«Краще не чінайте»,- просичав озерянин.

«Так я ж мушу»,- і капітан знову замахнувся.

Та Стілкілт знову просичав щось таке, чого не розчув ніхто, крім капітана; а той, на превеликий подив усіх матросів, сахнувся назад, двічі-тричі швидко пройшовся по палубі, тоді раптом кинув линву й сказав:

«Ні, не можу… Відпустіть його. Відв’яжіть його, чуєте?»

Молодші помічники вже хотіли були виконати наказ, та їх зупинив бідний чоловік із забинтованим обличчям та головою - Редні, старший помічник. Відтоді, як Стілкілт ударив його, він не вставав з койки, але того ранку, зачувши гармидер на палубі, сяк-так вибрався з каюти й до цієї хвилини споглядав усю сцену. Щелепа його була так ушкоджена, що він насилу міг говорити, але, мурмочучи, що він, мовляв, хоче й зможе зробити те, на що не наважився капітан, підхопив шматок линви і ступив до свого прив’язаного ворога.

«Боягуз!» - просичав озерянин.

«Хай боягуз, але ти своє дістанеш».

Старший помічник уже був замахнувся, коли Стілкілт знову просичав щось, і рука з линвою зупинилася в повітрі. Та Редні вагався недовго і таки зробив, як нахвалявся, хоч яка там була Стілкілтова погроза. Тоді всіх трьох відв’язали, матроси вернулися до своєї роботи і похмуро заходились біля помп, що знов зачвакали й забряжчали залізом.

Того ж таки дня, як тільки смеркло і одна вахта спустилася до кубрика на спочинок, звідти почувся гвалт, потім з люка вискочили обидва зрадники, тремтячи перебігли на ют і почали добиватися до каюти, кажучи, що вони бояться ночувати в кубрику. Ні умовляннями, ні штурханами, ні копняками не можна було прогнати їх; вони вблагали, щоб їх задля безпеки помістили аж в ахтерпіку, якнайдалі від кубрика. Та решта екіпажу більш ніяких ознак бунту не виявляла. Навпаки, здавалося, що матроси - головним чином, переконані Стілкілтом - вирішили зберігати цілковитий спокій, до кінця підкорятися всім наказам, а коли судно добереться до гавані, тоді всім гуртом покинути його. Та щоб плавання скінчилося якомога швидше, вони домовились іще про одне: не доповідати про китів, навіть коли побачать їх. Бо, незважаючи на течу й на всі інші небезпеки, на щоглах «Таун-Го» й тепер чатували марсові, а капітан був так само готовий спустити човен, як і того дня, коли судно ще тільки добралося до промислових теренів, та й Редні, старший помічник, теж готовий був поміняти койку на вельбот і з забинтованим ротом уражати китів на смерть.

Та хоч озерянин переконав моряків поводитися сумирно, сам він до кінця не облишив таємних думок про те, щоб поквитатися з чоловіком, який допік йому до живих печінок. Стілкілт належав до вахти, котрою командував старший помічник; а той навіженець, здавалося, сам рвався назустріч своїй згубі і після сцени коло бізань-щогли, хоч капітан настійливо відраджував його, наполіг на тому, щоб тієї ночі самому командувати своєю вахтою. От на цій обставині, та й ще на деяких Стілкілт послідовно вибудував план своєї помсти.

У Редні була одна зовсім не моряцька звичка: під час нічних вахт він любив сидіти на фальшборті юта, спираючись рукою на планшир човна, підвішеного там на шлюпбалках, трохи вище від борту корабля. Всі знали, що він, сидячи в такій позі, часом куняє. А між човном і бортом корабля зяяла досить широка щілина, і внизу було море. Стілкілт вирахував, що наступна його черга стояти за стерном припаде з другої години на третю ніч після тієї, коли його зраджено. А тим часом, коли траплялась вільна хвилина, він сидів у кубрику й дуже старанно виплітав щось із тонкої шворки.

«Що це ти робиш?» - спитав його один з матросів.

«А як ти гадаєш? На що воно схоже?»

«Та наче на шлейки до торби, тільки якісь чудні».

«Правда, трохи чуднуваті,- погодився озерянин, тримаючи свій виріб перед собою в простягненій руці.- Але, по-моєму, годяться. Слухай, друже, мені шворки не вистачило. Може, в тебе є?»

Та шворки не знайшлося в усьому кубрику.

«Доведеться