Читати книгу - "Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт"

Німецькі соціалісти засумнівалися у своїй версії прогресу, за якою капіталізм мав створити робітничий клас певного типу, неодмінно великий і бунтівний. А тим часом ліберали в Британії та деінде висновували, що їхня версія прогресу теж має вади.

В Англії дискусія справді стосувалася політики. Тут — винятково — загроза бунтівного робітничого класу фактично відмер-ла в 1840-х. Чартистський рух того десятиліття був не початком британського робітничого радикалізму, а його кінцем. Пізніше, у тому-таки XIX столітті, Сполучене Королівство могло похвалитися масовим пролетаріатом, уже приборканим й організованим у профспілки, а згодом і політсилою на базі профспілок — Лейбористською партією. Думка, ніби цей великий робітничий рух може плекати революційні пориви, давно віджила своє. Розмови про державу і робітничий клас в Англії завжди тяжіли, скажімо так, до реформізму.

І вже тоді, на самому початку XX століття, Вільям Беверідж міркував, що треба робити — чи що має робити держава — для цього робітничого класу. У 1940-х Беверіджа вважатимуть одним із засновників сучасного соціального планування. Це він провів знакове розрізнення між державою добробуту й державою війни [welfare state і warfare state]. Але спершу його непокоїла бідність як моральне зло.

Беверідж, народжений 1879 року, — це плід реформістських прагнень пізньовікторіанської доби. Як і низка його сучасників, він навчався в Оксфорді і брав участь у дискусіях про дитячу працю, проституцію, безробіття, безпритульність тощо. Полишивши Оксфорд, Беверідж присвятив себе благодійності, щоб подолати ці патології індустріального суспільства; в організації, куди він і його друзі вкладали зусилля, часто звучало слово «християнський». Подібний шлях був у його майже сучасника Клемента Еттлі — майбутнього лейбористського прем’єр-міністра, який впровадить ідеї Беверіджа на практиці.

Щоб зрозуміти їхні дії, треба більш-менш уявляти історію того, що ми тепер називаємо соціальною політикою в Англії. Закон про бідних часів Єлизавети і Спінгемлендська система 1790-х років забезпечували теоретично необмежену благодійну підтримку для вбогих і нужденних, виплачувану з місцевих податків, поки отримувачі перебували в межах регіону, зобов’язаного їх підтримувати. Тож бідних не можна було загнати в робітний дім або змусити працювати: їм належало прямо надати засоби існування.

Закон про бідних 1834 року зобов’язував до праці. Щоб отримати допомогу, треба було піти в місцевий робітний дім і працювати там за нижчу платню, ніж на відкритому ринку праці. Це мало знеохотити людей зловживати допомогою для бідних і дуже виразно показати, що перебувати в такому становищі — ганебно. Отже, Закон про бідних розмежував так звану достойну і недостойну бідноту, створивши моральні категорії, які не відповідають економічній реальності. Ба більше, він заганяв людей у бідність, бо вони мусили вичерпати власні ресурси, перш ніж отримати право на державну чи місцеву допомогу. Він поглиблював ту проблему, яку начебто мав долати. Новий Закон про бідних від початку вважали ганебною плямою англійського суспільства. Він стигматизував людей, яких капіталізм не з їхньої провини тимчасово відкинув на узбіччя.

Беверіджа з Еттлі — а їх обох, зрештою, з реформаторами із зовсім інших середовищ — єднало нав’язливе прагнення реформувати Закон про бідних.

Якщо вікторіанська доба й longue durée історії робітничого руху в Англії — такі важливі чинники, то, може, Перша світова війна, коли мобілізувалася держава, і Велика депресія, коли по-справжньому почалися дискусії про макроекономіку, важать менше, ніж нам здається?

Більшість інтелектуальних обґрунтувань держави загального добробуту існували в якійсь базовій формі ще до Першої світової. Багато людей, які відіграли ключову роль у впровадженні цієї системи після Другої світової війни, були дорослими й навіть працювали в цій чи суміжних сферах іще до 1914 року. Це стосується не тільки Англії, а й Італії (Луїджі Ейнауді) чи Франції (Рауль Дотрі).

Німеччина й Англія, крім того, до Першої світової вже могли похвалитися значними інституційними досягненнями. Уряди Ллойда Джорджа й Асквіта 1908–1916 років розпочали низку реформ — по суті, пенсії та страхування від безробіття. Пенсії ще за моєї пам’яті називали «ллойдджорджами». Але ці реформи залежали від оподаткування: де ж іще брати кошти на такі виплати? До того ж у багатьох країнах тільки безпрецедентно дорога війна могла спричинитися до аналогу європейського прогресивного податку на доходи: оподаткування й інфляція воєнного часу створювали ресурси, що здешевлювали державу загального добробуту на тлі загальних державних видатків.

Перша світова значно збільшила державні видатки, а також розширила модель урядового контролю над економікою, управління працею, розподілу сировини, контролю експортованих та імпортованих товарів тощо. Французи намагалися стабілізувати свою валюту, яка різко обвалилася, і скоротити державні видатки; британці в середині 1920-х повернулися до золотого стандарту і працювали над дефляцією, щоб подолати повоєнну економічну кризу. Деякі країни — навіть ті, які доволі далеко зайшли в побудові держави соціального добробуту, — були змушені суворо контролювати соціальні виплати. Упродовж двох десятиліть не вдавалося перевершити рівня, якого швидко досягли після закінчення війни, — з кількома локальними винятками.

Якщо Беверідж — це половина діла, то друга половина — економіст Джон Мейнард Кейнс. Можна стверджувати, що Беверідж представляв вікторіанський християнський світогляд, який утілився 1942 року. Але про Кейнса такого не скажеш.

Кейнса й Беверіджа, «планування» й «нову економіку» зазвичай згадують поряд. Між ними є поколіннєва симетрія, їхні підходи перетинаються: повна зайнятість, ґрунтована на кейнсіанській фіскальній і монетарній політиці, поєднується з беверіджським плануванням. Але обережно з цим: Кейнс вийшов із зовсім іншої традиції. І не лише тому, що навчався в Кембриджі, а Беверідж — в Оксфорді.

У Бейлліолі.

Ну так, Кінґс-коледж у Кембриджі та Бейлліол-коледж в Оксфорді — у них-то й річ, це правда.

Перед Першою світовою Кейнс був молодим викладачем Кембриджа. Його особисті стосунки часто були гомосексуальними. Він мав тісні зв’язки з Блумсберською групою, яка зароджувалася в Лондоні. Ним беззастережно захоплювалися сестри Стівен — Ванесса Белл і Вірджинія Вулф, які свідомо виступали проти традицій. Звісно, блумсберські чоловіки здебільшого теж його любили: він не лише вирізнявся розумом, дотепністю і привабливістю, а й був публічною постаттю, чия слава стрімко злітала. Під час і після Першої світової Кейнс відігравав серйозну роль у державній скарбниці, де набував дедалі критичнішого погляду на фінансову систему Британії, а згодом його відправили до Версалю на переговори про повоєнний договір. Невдовзі після повернення він написав видатний критичний памфлет про договір і його ймовірні наслідки та здобув міжнародну славу. Отак до 1921-го, ще не маючи сорока років і не