Читати книгу - "Кувала Зозуля, Джоан Роулінг"

— Дійсно? — спитав Страйк, знову сідаючи на диван.

— Так. Там насправді дуже мило. Хай там що, я думала прикинутися Елісон і сказати, що Тоні Лендрі там щось забув чи що...

Страйк відпив чаю і подумав, що це малоймовірно — щоб секретарка особисто приїхала по таку дрібницю за три місяці після події.

— Та це була помилка.

— Правда? — перепитав Страйк якомога нейтральнішим тоном.

— Так, бо Елісон сьомого числа їздила в «Малмезон», шукала Тоні Лендрі. Вийшло дуже незручно, бо одна з адміністраторок працювала того дня і запам’ятала Елісон.

Страйк опустив чашку.

— От тепер,— сказав він,— стало дуже цікаво.

— Знаю,— збуджено відповіла Робін.— Тож довелося дуже швидко щось вигадувати.

— Ти їм сказала, що тебе звати Аннабель?

— Ні,— розсміялася вона.— Я сказала, що гаразд, от вам правда, я його дівчина. І розплакалася.

— Розплакалася?

— Та воно вийшло не так уже й важко,— трохи здивовано відповіла Робін.— Я дуже вжилася в роль. Я сказала, що думаю, що в нього роман на стороні.

— Не з Елісон? Якщо вони її бачили, то не повірили б у це...

— Ні, але я сказала, що підозрюю, що він узагалі не був у готелі... Отже, я влаштувала сцену, й адміністраторка, яка спілкувалася з Елісон, відвела мене убік і спробувала втішити; сказала, що не може видавати інформацію про людей просто так без причини, що є політика закладу і всяке таке... можеш уявити. Але щоб я не плакала, врешті-решт вона розповіла мені, що він вселився шостого ввечері й виїхав восьмого вранці. Вона запам’ятала, бо при виселенні він скандалив, що йому принесли не ту газету. Тож він точно там був. Я тоді її спитала — трохи істерично,— звідки вона може знати, що то він, і вона детально його описала. Я знаю, який він зовні,— пояснила вона перш, ніж Страйк спитав.— Я перед тим, як їхати, подивилася на сайті контори «Лендрі, Мей і Патерсон».

— Ти геній,— мовив Страйк,— і це все збіса підозріло. Що вона тобі казала про Елісон?

— Що вона приїхала і попросила покликати його, але його не було на місці. Проте вони підтвердили, що зупинився він у них. Потім Елісон пішла.

— Дуже дивно. Вона мала б знати, що він на конференції; нащо спершу їхати до готелю?

— Не знаю.

— Ця люб’язна адміністраторка не казала, чи бачила його між часом вселення і часом виселення?

— Ні,— відповіла Робін.— Але ми знаємо, що він пішов на конференцію, так? Я це перевіряла, пам’ятаєш?

— Ми знаємо, що він зареєструвався і, можливо, взяв бейджик. А тоді поїхав у Челсі до своєї сестри, леді Бристоу. Навіщо?

— Ну... вона нездужала.

— Справді? Вона була щойно після операції, яка мала її зцілити.

— Після гістеректомії,— заперечила Робін.— Не думаю, що після такого людина почувається чудово.

— Отже, ми маємо чоловіка, який не надто любить сестру (я це від нього чув на власні вуха), який вважає, що операція щойно врятувала їй життя, і який знає, що при ній буде двоє дітей. Звідки така нагальність — мчати до неї?

— Ну,— мовила Робін уже не так упевнено,— вона ж наче щойно вийшла з лікарні...

— І він напевно знав, що вона вийде з лікарні, коли виїхав до Оксфорда. Чому б не лишитися у місті, не відвідати її, коли вже йому настільки небайдуже, і не поїхати потім на другу частину конференції? Нащо їхати за п’ятдесят з гаком миль, проводити ніч у тій оксамитовій в’язниці, потім реєструватися на конференції і повертатися до Лондона?

— Може, йому подзвонили і сказали, що їй зле? Може, подзвонив Джон Бристоу і попросив приїхати?

— Бристоу не казав, що просив дядька приїхати. Я взагалі сказав би, що стосунки наразі у них так собі. Теми того візиту Лендрі до сестри обоє уникають. Не хочуть про це говорити.

Страйк підвівся і почав ходити кімнатою, трохи кульгаючи, але заледве помічаючи біль у нозі.

— Ні,— мовив він,— Бристоу, який просить приїхати сестру, материну улюбленицю, це зрозуміло. Але просити материного брата, який не в місті й не те щоб сильно її обожнює, зробити такий гак, щоб з нею побачитися... оце точно дивно. А тепер ми дізналися, що Елісон шукала Лендрі в тому готелі в Оксфорді. У робочий день. Вона це робила на власне бажання — чи хтось її прислав?

Задзвонив телефон. Робін узяла слухавку. На великий подив Страйка, вона одразу почала говорити з дуже фальшивим австралійським акцентом:

— О, вибачте, такої тут немає... Ні... Ні... Не знаю, де вона... Ні... Мене звати Аннабель...

Страйк тихенько засміявся. Робін глянула на нього з удаваним відчаєм.

Ще хвилина псевдоавстралійської вимови, і вона повісила слухавку.

— «Тимчасові рішення»,— пояснила вона.

— Я знайомий з кількома Аннабель. Ця наче з Південної Африки, а не з Австралії.

— Тепер я хотіла б почути, що було вчора,— мовила Робін, яка більше не могла приховувати своє нетерпіння.— Ти бачився з Бріоні Радфорд і К’ярою Портер?

Страйк усе їй розповів, уникнувши лише подій після відвідин квартири Евана Дафілда. Він окремо відзначив, що Бріоні Радфорд, за її власними словами, підслухала голосові повідомлення Урсули Мей через свою дислексію; що К’яра Портер раз у раз наголошувала на Лулиному намірі все залишити брату; що Еван Дафілд злився, бо у «Юзі» Лула постійно перевіряла час на телефоні; і що Тенсі Бестиґі надіслала чоловікові листа з погрозами.

— То де ж була Тенсі? — спитала Робін, яка слухала Страйка з приємною йому увагою.— Якби ми могли дізнатися...

— О, я майже певний, що знаю, де вона була,— відповів Страйк.— Важко буде лише змусити її це визнати, бо так знижуються її шанси отримати відкупного від Фреді на кілька мільйонів. Ти і сама зрозумієш, де вона була, якщо ще раз переглянеш фото від поліції.

— Але...

— Глянь на світлини фасаду будівлі, зроблені вранці по смерті Лули, а тоді згадай, який вигляд він мав, коли на нього дивилися ми. Це тобі буде корисно як детективу-початківцю.

Робін відчула велике захоплення і щастя, а тоді холодний укол жалю — адже скоро вона піде до відділу кадрів.

— Мені треба перевдягнутися,— сказав Страйк.— Можеш ще раз подзвонити Фреді Бестиґі?

Він зник у кабінеті, замкнув по собі двері й змінив свій щасливий костюм (тепер,