Читати книгу - "Пси господні, Марчін Швьонтковський"

– І куди ми їдемо?

Катаріна відповіла не одразу. Вона присіла біля струмка, замочивши край своєї багато прикрашеної атласної сукні, зачерпнула води в руки, напилася, витерла зап'ястям рот. Вона не мала підстав нікому довіряти.

– Куди ти йдеш, я не знаю. А куди ми їдемо, тобі навряд чи має бути цікаво. Ми прямуємо на північний захід.

– Поганий напрямок.

– Так само, як і в будь-який інший.

– Ні, поганий, – наполягав іспанець. – Пані ж бачила, що відбувалося під містом. Військо Вільгельма згортало намети, готувалося до походу, вони, мабуть, уже в дорозі. Це означає, що Валленштейн також неподалік. Незабаром тут все заполонять розвідувальні загони та свавільні банди, рано чи пізно ви натрапите на одну з них. Вам треба йти на південь, оминаючи місто.

– Дорога вільна. – Катаріна махнула рукою.

– Не хочу здатися грубим, але я все ж більш досвідчений в цих справах. Пропоную пані рушити в тому напрямку, який я вибрав.

Дівчина заперечила.

– Ще один, який хоче, щоб я йшла в тому напрямку, в якому він хоче. Куди цього разу? До Гейдельберга? В Берлін? Можливо, в Константинополь?

– Майнц.

– Якого біса мені їхати в Майнц?

– Я надам вам притулок у моїх братів.

– Братів?

– Братів. Я домініканець.

Катаріна повільно підвелася і повернулася до нього з обличчям, яке раптом стало твердим.

– Домініканець?

– Саме так. Моє повне ім'я Домінік Ібаньєс де Еркісія. Я – ординарій ордену. І впевнений, що в нашому монастирі в Майнці ви знайдете притулок, якого, очевидно, потребуєте.

– Я так не вважаю, – дуже повільно промовила дівчина. Не думаю, що маю найменше бажання мати з вами щось спільне. Гадаю, тобі треба йти своєю дорогою. І негайно.

– Я заклинаю...

– Будь ласка, не заклинай. Будь ласка, йди геть. Це моє бажання.

Еркісія подивився на сонце. Було близько дев'ятої ранку. За кілька годин він має бути в місці, зазначеному в отриманих vocans. Він знизав плечима.

– Ви знаєте, в якій стороні Гербштайн?

– Як кулаком прямо в пику на північ, – втрутився Світлий.

– Як далеко?

– О третій годині будете на місці.

Ченцеві не потрібно було більше ніякої інформації. Він скочив на коня і поїхав, переконавшись, що сонце знаходиться праворуч від нього. Катаріна зітхнула з полегшенням. Вона боялася другого Тіленхайма.

Ейве, який досі сидів, на диво, тихо, вирішив заговорити.

– Пані Катаріна. Чи можу я попросити вас надати якісь пояснення? – безпорадно запитав він. – Я вже нічого не розумію. Відчуваю себе вівцею.

– Так. Так, звичайно, пане бакалавр. – Катаріна зітхнула. – Вибачте мені, будь ласка. Не було часу. Так от, ваша величність Шенк, начальник вашого ескорту, продав нас за тридцять срібняків.

– Що ви маєте на увазі?

– Герцог Вільгельм Гессенський зробив йому пропозицію, щедрішу за ту, яку він отримав від вашого університету. І він прийняв її. Була сутичка, і я втекла ось з ним . – Вона плюнула в той бік, куди пішов домініканець. – Ми повинні рухатися якомога швидше, нас можуть переслідувати.

– Я згоден з цим. І дозвольте мені сказати вам, що ця подорож занадто довга і повна пригод. Я не створений для таких речей.

– Як далеко звідси до Лейдена?

– Важко сказати. Гадаю...

– Як це: до Лейдена? – нахабно втрутився в розмову Світлий. – Мав же бути Кельн! Я не поїду з Німеччини! Пані, змилуйтеся над бідним селянином, я без батьківщини як хліба, я зів'яну, як тільки ступлю за кордон! Не знаю, що тут відбувається, і не хочу знати, мені на це начхати! І я страшенно боюся твого Шенка, тож відпустіть мене додому.

Хлопець опустився перед Катаріною на коліна, склавши руки, наче для молитві.

– Заспокойся! Шенк тобі нічого