Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

— То камінь у вас?

— Так. А на звороті, на клаптику паперу, про який ви говорили, я прочитав «Ін-Роуд», що мене добряче заплутало, поки мені на думку не спала вулиця Ґрейз-Інн-Роуд; тільки ви пропустили друге «н». Фраза «...ха із кам'яним серцем» одразу ж відіслала мене де Квінсі, якого ви цитували. За моїми неймовірними, але таки правильними припущеннями, ви жили десь поблизу Ґрейз-Інн-Роуд, якщо не на самій цій вулиці, і мали звичку гуляти по Оксфорд-стріт, оскільки, як ви пам'ятаєте, курець опію прогулювався саме по ній.

Згідно з теорією неймовірності, принципи якої я пояснив своєму другові, я дійшов висновку, що одного разу ви таки підете по Ґілдфорд-стріт, Рассел-Сквер чи Ґрейт-Рассел-стріт, і я знав, що терпляче виглядаючи, я колись-таки вас побачу. Однак звідки мені було знати, що це будете саме ви? Напроти свого помешкання я помітив «крейдового митця», якого я попрохав щодня малювати на стіні позаду нього велику руку, стиснуту в жесті, який всім нам добре відомий. Я гадав, що той незнайомець, вгледівши знак, який для нього є найстрашнішим з-поміж усіх символів, не зможе байдуже пройти повз і не зрадити себе бодай якоюсь емоцією. Решту ви знаєте. А коли я знайшов вас годину по тому, то було, зізнаюся, довершеним трюком. Те, що ви роками винаймали те саме помешкання, тим паче в районі з величезним потоком мешканців, наштовхнуло мене на думку, що у вас є сталі звички, і я був переконаний, що, подолавши свій страх, ви знову повернетеся, щоб продовжити свою прогулянку по Оксфорд-стріт. І ви повернулися через Нью-Оксфорд-стріт, де я вже чекав на вас на розі.

— Ваші висновки вражають, — сказав містер Селбі. — Тільки додам, що тієї ночі, коли загинув сер Томас Вівіан, я також повертався по Оксфорд-стріт. Гадаю, мені немає чого додати.

— Я так не думаю, — заперечив Дайсон. — Що сталося зі скарбом?

— Нам краще про це не говорити, — сказав містер Селбі, збліднувши мов полотно.

— Та годі вам так перейматися, сер, ми ж не якісь там шантажисти. Крім того, ви чудово знаєте, що тепер ваша доля в наших руках.

— Раз так, то я, містере Дайсоне, визнаю, що повернувся до того місця, та цього разу пішов трішки далі.

Чоловік раптом затнувся, його вуста затремтіли, і він, схлипуючи, важко зітхнув.

— Заспокойтеся, — сказав Дайсон. — Думаю, ви взяли достатньо.

— Достатньо, — продовжив Селбі, ледь стримуючи ридання, — настільки достатньо, що тепер під моїми ногами вічно горітиме пекло. Я взяв з тієї страшної скарбниці поміж пагорбів лише одну річ. Вона лежала неподалік від того місця, де я знайшов кремнієвого ножа.

— Чому ж ви не взяли більше?

Бідолашний чоловік здрібнів просто на очах. Його обличчя пожухло, мов осінній листок, а з чола покотився піт. Видовище було відразливе й водночас жахливе, а коли він знову заговорив, його голос звучав, як сичання змії.

— Тому що хоронителі все ще там, і я їх бачив, а ще ось чому, — і він витягнув з кишені вигадливий золотий виріб і підніс його догори. — Бачите, — сказав він, — це — «жертвопринесення козла».

Філіпс і Дайсон налякано скрикнули від мерзенної непристойності тої речі.

— Заберіть це геть! Заховайте його, заради Бога, заховайте подалі!

— Я взяв із собою тільки це, більш нічого, — сказав він. — Ви вже, мабуть, здогадалися, що я ненадовго затримався в місцині, чиї мешканці не перевершили у своєму розвиткові диких звірів, а те, що я вам показав, не передає і тисячної частки того, що там коїться.

— Ось, візьміть це, — мовив Дайсон, — про всяк випадок я захопив його із собою, — і він простягнув відразливому чоловікові, що весь тремтів, чорний камінь.

— А тепер, — мовив Дайсон, — вам, мабуть, час іти.

Двоє приятелів якийсь час мовчки сиділи й дивилися один на одного — в очах у них зачаїлася тривога, уста тремтіли.

— Змушений визнати, що я йому вірю, — зізнався Філіпс.

— Любий Філіпсе, — сказав Дайсон, прочинивши навстіж вікна, — донедавна я й подумати не міг, що ті грубі помилки, яких я припустився, були настільки безглуздими.

Білий народ

Пролог

— Магія та святенність, — мовив Емброуз, — це єдині реалії життя, і кожна з них є насолодою, відступом від повсякденності.

Котґрейв зацікавлено слухав. Сюди, у цей занедбаний дім на північній околиці Лондона, оточений старим садом, його привів приятель. Тут, у темній кімнаті, мрійливий відлюдник Емброуз працював над своїми книжками.

— Так, — продовжив він, — магія виправдана її дітьми. Гадаю, є чимало людей, що їдять черствий хліб і запивають його водою з насолодою, невідомою «практичним» любителям чуттєвих утіх.

— Це ви про святих говорите?

— Так, і про грішників також. Думаю, ви припускаєтеся дуже поширеної помилки, обмежуючи духовний світ лише найвищим добром, адже в ньому також обов'язково повинна бути частка найбільшого зла. Мирська людина може бути як грішником, так і великим святим. Більшість із нас просто нерозвинені, заблукані істоти. Ми перебуваємо у цьому світі, не усвідомлюючи значення та внутрішнього сенсу речей, і, як результат, наші гріховність і доброта відходять на другий план.

— То ви вважаєте, що великий грішник, так само як і великий святий, має бути аскетом?

— Сильні світу цього зрікаються недосконалих копій і прагнуть бездоганних оригіналів. Я ні краплі не сумніваюся в тому, що найсвятіші серед святих ніколи не чинили «добрих справ» (послуговуючись словами у їхньому звичному значенні). А з другого боку, були й такі, що падали на самісіньке дно гріха, але за все своє життя не зробили жодного «поганого вчинку».

На хвилину Емброуз вийшов з кімнати, і Котґрейв, страшенно втішений розмовою, обернувся до свого приятеля і подякував йому за знайомство з цією людиною.

— Він — незрівнянний, — сказав Котґрейв. — Ніколи в житті не бачив таких диваків.

Емброуз приніс іще віскі й щедро наповнив келихи двох чоловіків. Проклинаючи секту непитущих, собі у склянку він налив сельтерської води і