Читати книгу - "Ліс втрачених душ, Дмитро Євтушенко"

Запанувала тиша. До цього моменту їм і в голову не приходило, що вони не там, де треба. Всі довірилися словам лиса, який одразу перестав впізнавати людей і втік.

— І як нам це перевірити? — дівчина переводила погляд з одного чоловіка на іншого.

Точної відповіді ні в кого не було.

— Я піду вперед, а ви стійте на місці. Якщо трапиться щось дивне, ми точно на місці, — дав вказівки Степан.

— Ні, — неочікувано для всіх і для самої себе вигукнула Катя, — це може бути небезпечно, — додала вона.

— Вона має рацію, — підтримав Андрій, — піду я. Якщо там щось є, у мене більше шансів з цим впоратися.

— Саме тому ти і залишишся! Ти єдиний, хто знає, що робити в нашій ситуації. А з людьми чи тваринами я і сам впораюся!

— Ні, повинен йти… — Андрій не встиг доказати.

— Не чую тебе… — Степан встиг зробити всього кілька кроків, але дав зрозуміти, що обговорення закінчені.

Він дістав телефон і підсвітив дорогу. Позаду нього з’явилося ще два джерела світла, які з кожним кроком ставали тьмянішими.

Степан встиг пройти не більше двадцяти кроків, коли несподівано світло позаду нього зникло. Але тепер щось яскраве світило йому в очі. Піднявши руку, він прикрив очі — перед ним було дві людини.

— Вимкніть ліхтарики! — наказав Степан, опускаючи телефон.

— Що сталося? — незрозуміла Катя.

— Щойно ми бачили твою спину, аж раптом ти йдеш вже в нашу сторону… — спантеличено пояснив Андрій. — Ти щось бачив?

— Ага, світло…

— Тож там щось є? Ми на місці?!

— Та ні, я побачив ваші ліхтарики. Але я думаю, ми на місці! Це дійсно було дивно…

— Тоді, мабуть, треба продовжувати твої… замовляння?! — запропонувала дівчина, звертаючись до Андрія.

— Спробуємо ще… — знизавши плечима відповів він. — **Superiores imploro spiritus! Ut per hoc impedimentum nobis viam ostendant.

— Що ти взагалі кажеш?

— Звертаюся до вищих духів, щоб вони вказали шлях через цю перешкоду.

— А минулого разу?

— Просив, щоб допомогли подолати бар’єр. Насправді я не знаю, як правильно і що саме казати! — почав нервувати і підвищувати голос Андрій. — Я не знаю, чому вищі духи не допомагають, — він стиснув кулаки, залишаючи відмітини від нігтів на долонях.

— Вони наче нам і раніше не допомагали в цьому лісі, — заспокійливим голосом почав детектив.

— А що це взагалі за вищі духи? — вирішила поцікавитися дівчина.

— Поняття не маю, — швидко відповів Степан, а потім знову повернувся до Андрія: — Якщо вони нам не допомагають, то, мабуть, не можуть чи не хочуть допомагати.

— Можливо, — знизав плечима журналіст, — але я не знаю, що мені робити.

— Мабуть, треба шукати інший підхід. Ти ж некромант, ти точно щось вигадаєш!

— Я не так давно цим займаюся, — в голосі почулися нотки злості.

— Гаразд. Підемо іншим шляхом. Якщо нам ніхто не може допомогти, прокладімо свій шлях. Очевидно, що десь повинен бути прохід, треба його лише попросити показатися.

— Чи пробити його! — досить спокійно запропонувала Катя. У неї в голові всі шматочки стали на свої місця. Так само як і минулого разу, коли вона вийшла на тих, через кого постраждала її подруга.

— Що? — не зрозумів Андрій.

— Ти намагався знайти прохід. Але якщо його немає? Вони ж закрили бар’єром цілий шматок лісу, так?

— Так! — з цікавістю чоловіки слідкували за думками Каті.

— Мабуть, і з повітря цього буде непомітно. Тож можна уявити його у формі купола. Невидимий купол з якимось захистом. Навряд чи вони десь в якомусь місці залишили двері.

— Певно що так! — погодився Андрій.

— То чому б не спробувати зробити дірку в цьому куполі?!

— І як ти це собі уявляєш? Ми ж не можемо до нього доторкнутися, щоб розбити! — Степан не розумів плану дівчини, але відчував, що вона щось вигадала.

— Захисник лісу сказав, що звичайні люди нічого не зроблять, лише усілякі духовні… чи як їх там… істоти, — Катя активно ворушила руками, намагаючись спіймати потрібні слова. — А у нас є ці духовні імена…

Чоловіки з цікавістю слухали дівчину, яка точно знала, що їм робити.

— Що як нам пошкодити цей бар’єр чимось, що буде мати краплинку цього духовного? Можу лише припустити, що духи чи якісь сили відчують ці пошкодження. А нам залишиться довести, що ми не просто люди, — запанувала тиша, чоловіки нічого не наважувалися сказати. — Ну ви ж зрозуміли? Скажемо наші духовні імена, — вирішила уточнити вона.

— Так, ми зрозуміли, що ти мала на увазі… — почав Андрій.

— …Але що духовне ми можемо запустити в бар’єр? — закінчив Степан.

— Ось! — Катя потягнулася до кишені.

— Пляшка з водою? — зрозумів журналіст.

— Вода вже замерзла, це просто крига у пляшці, тож кидати легше. А взагалі, ти ж зможеш зробити якесь… замовляння?! Передати краплинку своєї енергії і запустити її у бар’єр?!

— Ну… Мабуть, зможу, — не дуже впевнено відповів Андрій, взявши пляшку. Він покрутив її у руках, розглядаючи. В якийсь момент його осяйнуло, і на обличчі з’явилася хитра усмішка.

Взявши пляшку зручніше, Андрій притиснув її до лоба і почав щось шепотіти. Його друзі не могли розібрати слів. Так журналіст простояв кілька хвилин, щось нашіптуючи.

— Думаю, все готово!.. — посміхався він.

— Що ти там нарозповідав пляшці? — Степан з підозрою дивився на Андрія.

— Не хвилюйся, до вищих духів не звертався.

— І все ж таки?

— Давай спочатку перевіримо, чи спрацює це, — він передав пляшку детективу. — Зробиш кидок?

— Ти впевнений? — Степан узяв простягнуту пляшку.

— Думаю, ти зробиш кращий кидок.

— Ну, якщо хочеш…

— Та заради Бога… — Катя відібрала пляшку. — Ми так до ранку простоїмо, — зробивши кілька кроків до бар’єра, вона зупинилася і кинула пляшку так далеко, як могла.

Майже одразу кинутий предмет зник у темряві. Не встигли вони дістати телефони, щоб підсвітити, як попереду повітря почало рябіти. З’явилася невелика діра, через яку проникало приємне жовте світіння.