Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

Едем сидів на бетонній підлозі даху і намагався погамувати дрож. 

«Це було тільки припущення, — умовляв він себе. — Безглуздий обмін фантазіями людей, у яких не зосталося інших варіантів для перемоги». 

Але шепіт Гарди про те, як атака терористів могла б урятувати ситуацію, усе гуляв вухами й ніяк не міг вийти назовні. 

«Ніхто не зважиться на таке, — твердив собі Едем. — Та й президент Антоненко — адже він, по суті, непогана людина». 

Але перед очима стояла рука, що поплескала Гарду по плечу. 

Едем обперся на ціпок і підвівся. Ні, ніякого терористичного акту не буде. Надто безумний крок навіть для людини, яка віддала все заради влади. У крайньому разі — підготують інсценування того, як доблесні правоохоронці запобігли терористичному акту. 

Ні, твердив собі Едем, ні і ні. 

Він спробував пригадати, чи не давав Гарда інших підказок, до чого треба готуватися сьогодні. 

Нічого, що можна було б трактувати в цьому руслі. 

Нічого, окрім сьогоднішнього вечора. 

Едем уже дійшов до виходу, коли звернув увагу на логотип із зображенням трьох китів, що тримають землю, — на будівлі навпроти. 

Хижняк. Бізнесмен Сергій Хижняк теж був присутній при тій розмові, і йому ідея Гарди зовсім не припала до душі. Кий блиснув у повітрі — і остання чорна куля закотилася в лузу. Кінець гри. Так ось чому Хижняк вирішив блискавично позбутися свого бізнесу — не зважаючи на всі неуникні збитки! Деякий час він не вірив, що плани адміністрації президента — правда, та коли переконався, то не захотів ризикувати своїми статками в країні, яка невдовзі ступить на шлях терору. Тому Хижняк і продав свої активи й утік. 

Отже, це правда. Завтра Гарда збирається влаштувати терористичний акт. І Едем навіть знав, чиїми руками. 

Але ж є простий спосіб цьому завадити. 

Едем вийняв з кишені телефон. Тієї ж миті на дах вийшов один із президентських охоронців. Вийшов і витягся в струнку перед Едемом. 

— Пан Гарда попередив, що ви поїдете в резиденцію, — доповів він. 

Едем відчув неприємну слабкість у ногах. Гарда хотів, щоб він зрозумів: голова адміністрації контролює навіть президентську охорону. 

— У мене розмова, — Едем налив слова сталлю. 

Охоронець пішов і причинив за собою двері. 

Зупинити Гарду міг тільки президент, і в Едема було менше години, щоб це зробити. Він набрав номер голови адміністрації. 

— Пане президенте… 

— Гардо, я все зрозумів. Не треба нічого робити. 

— Я не розумію, про що ви, пане президенте. 

— Я про варіант, який ми обговорювали в джакузі. Цього не має статися в жодному разі. Я забороняю! — Едем зірвався на крик. 

— Механізм уже запущений. Це єдино можливе рішення, — Гарда був спокійний. І, не зраджуючи традиціям конспірації, на той випадок, якщо хтось прослуховує їхній зв’язок, додав: — Недільні дебати — це єдино можливе рішення обійти суперників. 

— Гардо, я зараз же видам указ про вашу відставку. Не змушуйте мене робити це. 

Гарда відповів не відразу. На п’ятій секунді мовчання Едему здалося, що він виклав на стіл вирішальний аргумент. 

— Пане президенте, я попрошу охорону провести вас у резиденцію. Ви здалися мені сьогодні дуже блідим. А вам ще треба встигнути підготуватися до дебатів, — нарешті відповів Гарда і дав відбій. 

Час зупинився. Завмер у небі гвинтокрил, що злітав із території військового шпиталю. Перестали блимати неонові вивіски. Пола піджака застигла, підхоплена вітром. 

Гарда дозволив собі суперечити президентові, бо знав: завтрашній теракт зв’яже їх намертво. 

Треба втікати. Позбутися охорони. І запобігти теракту — поки він ще у тілі президента. 

Думай покроково, наказав собі Едем. 

Крок перший: не дати Гарді негайно зв’язатися з начальником охорони. 

Як? 

Рішення виявилося до геніальності простим. Едем мав зателефонувати першим. 

Пальці застукали по екрану. 

— Пане президенте, піднятися до вас? — начальник охорони був здивований. 

— Не треба, — голос президента мало не тремтів, і Едем перевів подих, щоб заспокоїтися. — Зараз поїдемо в резиденцію, хай готують вечерю й дістануть червоного вина. І ще… Ану, зажди хвилину. Побудь на лінії, не вимикайся. 

Тепер він мав хвилину в запасі. 

Крок другий: позбутися охорони. 

Едем розумів, що єдина можливість відірватися від охоронців — утекти від них просто зараз. 

Забарикадувати вихід? І що? Якщо треба, вони піднімуться на дах із другого. 

Другий вихід! Навряд чи його стережуть. Принаймні треба ризикнути. 

Другий вихід був поруч. Забувши про ногу, Едем кинувся туди. Уперше ціпок був таким доречним. 

Едем смикнув двері. Не замкнені! 

— Почекай ще хвилинку, — сказав Едем наостанок начальникові охорони. 

Телефон він залишив на даху, під невеличким бляшаним козирком. По-перше, співбесідник відразу насторожився б, не почувши шуму вулиці. По-друге, який сенс бігти, коли в тебе в руках маячок і вони тебе можуть відстежити? 

Людей біля дверей не було. Навіть президентська охорона виявилася не такою передбачливою. 

Едем пройшов напівтемним коридором і, нікого не зустрівши на шляху, дістався сходів. Під ними він виявив комірчину прибиральника, яка виявилася теж незамкненою. Там Едем розжився блакитною курткою з логотипом постачальника води, а замість неї залишив на гачку свого піджака. Президента міг видати ціпок, але Едем не зважився залишити свою єдину зброю. 

Першу людину він зустрів біля ліфта. Чоловік із заспаними очима ледачо зиркнув на президента й, не впізнавши, перемкнув увагу на малюнок на пачці цигарок. Едем підняв комір куртки. 

Коли ліфт під’їхав, Едем уже зорієнтувався, як діяти далі. Їхати треба було не на перший поверх, а на третій. Там він міг сполученими коридорами перейти в другу будівлю «Трьох китів» і покинути комплекс через ті двері, де його точно не чекатиме охорона. 

Залишалося зрозуміти, що робити потім — коли він вибереться з пастки. 

Тільки відійшовши