Читати книгу - "Брама Птолемея, Джонатан Страуд"

«Ну, тоді… Тоді я зіпхну тебе в це провалля! Кажи!»

«Річ у тім, Кіті, що Інший Світ шкідливий для людей. Вашій сутності тут боляче так само, як моїй — на Землі».

«Тобто?..»

«Тобто ти з доброї волі покинула власне тіло. Щоправда, ненадовго — й це добре. Птолемей пробув тут довше, увесь час про все розпитував — він завжди розпитував. Пробув тут удвічі довше за тебе. Але…»

«Що «але»? Кажи!»

Подоба Кіті кинулась на хлопця, розчепіривши руки й войовничо виставивши голову. Хлопчина відступив на останню сходинку, зависнувши над самісінькою порожнечею.

«Хіба ти не помітила, як добре примудрилась керувати цією штукою? А спочатку була геть-чисто безпорадна… Ти вже втрачаєш свої зв’язки з Землею. Коли Птолемей повернувся назад, він забув майже все. Не міг ходити, ледве ворушив руками й ногами… Витратив усі свої сили на те, щоб викликати мене. І це ще не все! Поки ти тут, твоє тіло — там, на Землі, — швидко помирає. Його можна зрозуміти, авжеж? Ти його покинула… Отож повертайся додому, Кіті. Повертайся мерщій».

«Але ж як? — прошепотіла вона. — Я не знаю, як…»

Кіті огорнув страх. Її головата незграбна подоба розгублено заціпеніла на сходах. Хлопчина всміхнувся, підійшов і поцілував її в чоло.

«Це дуже просто, — сказав Бартімеус. — Адже Брама досі відчинена. Я можу відпустити тебе. Заспокойся. Справу зроблено. Ти виконала свою частину роботи».

Він позадкував. І її подоба, й хлопчина, й зала з колонами розсипались на барвисті смужки й кривульки. Кіті помчала крізь вир Іншого Світу, крізь вогні й кольоровий вихор. Вона падала, падала… І довкола була смертна невагомість.

Частина п'ята

Пролог

Александрія,

125 р. до Р. Х.

Бартімеус

Кульгаючи й спотикаючись, ми піднялися сходами між колонами. Попереду були стародавні, позеленілі бронзові двері. Я штовхнув їх — і пробрався до святилища. Повітря прохолодне, вогке, жодного вікна. Я зачинив двері і взяв їх на давню важку защіпку. Щойно я зробив це, як зовні в ці двері щось врізалося.

Задля певності я закляв двері Печаткою, потім створив Мандрівний Вогник — і підкинув його під стелю. Храм осяяло рожеве мерехтливе світло. З дальнього кінця святилища на нас суворо й несхвально зирила металева статуя якогось бороданя. За дверима й довкола усього храму лунало гучне лопотіння шкірястих крил.

Я вмостив свого господаря під Мандрівним Вогником і притулив до нього свій лев’ячий писок. Дихав він тяжко. Крізь його одяг сочилася кров. Спотворене обличчя, пом’яте й зморшкувате, наче гниле яблуко, зблідло.

Він розплющив очі й спробував підвестись.

— Лежи спокійно, — сказав я. — Бережи сили.

— Навіщо, Бартімеусе? — відповів він, називаючи мене моїм справжнім ім’ям. — Більше вони мені не знадобляться.

Лев гаркнув:

— Облиш ці балачки! Це називається — тактичний відступ. Зараз перепочинемо, й за хвилину я прорвуся.

Він закашляв. На вустах виступила кров.

— Правду кажучи, навряд чи я переживу ще один такий політ.

— Та годі вже! З одним крилом буде навіть цікавіше. Може, ти помахаєш рукою замість крила?

— Ні. А що сталось?

— Це все через оцю дурнувату гриву! Я не помітив джина, що підкрадався збоку. Він нас підстеріг і вдарив мене Вибухом! Годі вже — більше я ці патли не носитиму.

У верхній частині старої гладенької стіни було невеличке заґратоване віконце. В промені світла, що пробивався крізь нього, кружляло кілька тіней. На дах приземлилося щось важке.

Птолемей тихо вилаявся крізь зуби. Лев насупився:

— Що таке?

— Там, на ринку… Я загубив пергамент. Свої нотатки про Інший Світ.

Я зітхнув. Зусібіч було чути шурхіт, клацання кігтів об камінь, скрегіт луски об черепицю. Я чув шепіт латиною. Я уявив, як вони обсіли храм, немов велетенські мухи.

— Шкода, звичайно, — відповів я. — Але це — не головна з наших проблем.

— Я не завершив своєї розповіді,—прошепотів він. — У моїх кімнатах залишились тільки уривки.

— Птолемею, це не має значення!

— Має! Відтепер усе мало бути по-іншому. Моя книга повинна була змінити всі методи роботи чарівників. Покласти край вашому рабству!

Лев поглянув на нього згори:

— Щиро кажучи, моєму рабству — як і моєму життю — край настане… десь через дві хвилини.

Він насупився:

— Це не так, Бартімеусе.

Стіни аж гули від глухих ударів.

— Саме так.

— Я не зможу звідси вибратись. А ти— зможеш.

— Із оцим крилом?! Ти, мабуть… Зрозуміло! — лев крутнув головою. — Навіть і не думай!

— Я досі твій господар, не забувай. Я кажу тобі, що ти можеш іти. Я наказую тобі йти!

Замість відповіді я встав, вийшов на середину святилища — і з викликом гаркнув. Храм здригнувся, на кілька секунд усе вщухло. А тоді почалося знову.

Я люто клацнув зубами:

— Через кілька секунд вони вдеруться сюди, й тоді я навчу їх боятися сили Бартімеуса Урукського! А що буде далі — хтозна? Мені вже траплялося впоратись із шістьома джинами водночас.

— А скільки їх тут зараз?

— Десь із двадцять.

— Гаразд. Тоді все вирішено… — хлопчина сів, спираючись на кволі руки. — Притули мене до тієї стіни. Ну-бо, ну-бо! Невже ти хочеш, щоб я помер лежачи?

Лев виконав наказ — і знову випростався. Я став навпроти дверей, які в центрі вже почервоніли від жару й почали прогинатися всередину.

— Навіть і не проси, — сказав я. — Нікуди я не піду.

— А я й не прошу, Бартімеусе.

Щось у його голосі змусило мене озирнутися. Я побачив, що Птолемей немічно всміхається мені, піднявши руку. Я про-стяг до нього лапи:

— Не треба!..

Він ляснув пальцями — й вимовив закляття Звільнення. Тієї ж миті двері вибухнули дощем розтопленого металу — і до святилища вдерлись три високі постаті. Птолемей ледь помітно кивнув мені — і його голова притулилася до стіни. Я обернувся до ворогів, заніс уже був лапу, щоб завдати їм удару, — та моє тіло вже розвіювалось, наче дим. Хоч як я силкувався, та не міг його втримати. Світло довкола згасло, моя свідомість попливла геть, — Інший Світ тяг мене до себе. Люто, всупереч своїй волі прийняв я останній Птолемеїв дар.

31

Кіті

Першим відчуттям Кіті була страшенна тіснота. Коли дівчина отямилась, її свідомість, що вже звикла до нескінченності, раптово стяглась в одну точку. Її знову обмежувало тіло, обтяжувала його земна вага. На мить Кіті задихнулась — їй здалося, ніби її поховали живцем, — аж тут вона пригадала, як треба дихати. Вона лежала в темряві, слухаючи ритми власного