Читати книгу - "Брама Птолемея, Джонатан Страуд"

Поволі, однак, Кіті почала впізнавати обриси свого тіла: підібгані аж до живота коліна, покладені одна на одну стопи, міцно притулені до грудей руки. Вона подумки уявила це все, і її огорнула ніжність до власного тіла — і вдячність йому. Це почуття зігріло її — самосвідомість потроху зростала. Кіті відчула твердість поверхні, на якій вона лежала, м’якість подушки під головою. Дівчина пригадала, де вона зараз — і де була до того.

Кіті розплющила очі. Все було якесь розпливчасте. На мить непевні переходи світла й тіні спантеличили її — здавалось, ніби вона знову ширяє серед Іншого Світу… Нарешті дівчина опанувала себе, зосередилась — і розмиті лінії потроху перетворились на людину, що сиділа в кріслі.

То був юнак, що сидів у позі, яка свідчила про крайнє виснаження. Голова його схилилась убік, ноги були розкинуті в різні боки. Кіті почула його хрипке дихання. Очі в нього були заплющені.

На шиї в юнака висів на ланцюжку золотий овал із темно-зеленим каменем у центрі: амулет ритмічно піднімався й опускався в такт диханню. Між його колінами навскоси лежав довгий дерев’яний посох. Однією рукою юнак несвідомо підтримував посох, а друга рука немічно звисала з поруччя крісла.

Через якусь хвилину Кіті пригадала його ім’я:

— Натаніелю?

Голос її був такий тихий, що Кіті й сама не знала — чи вимовила вона це ім’я вголос, чи тільки подумала. Будь-що, одначе, це подіяло: чарівник закректав і щось забурмотів, його руки й ноги здригнулись, ніби від удару електрикою, — й посох упав на підлогу. Чи то підскочивши, чи підкравшись, юнак опинився навпочіпки біля Кіті.

Вона спробувала всміхнутись. Це було важко — обличчя боліло.

— Привіт, — сказала вона.

Чарівник не відповів нічого — лише дивився.

— Ти все-таки роздобув посох, — провадила Кіті. — Мені пересохло в горлі… Тут є вода?

Він знову не відповів. Кіті помітила, що шкіра в нього почервоніла й висохла — ніби від потужного вітру Він надзвичайно пильно дивився на дівчину, та водночас якимось чином не звертав уваги на її слова. Кіті це почало дратувати.

— Відійди! — наказала вона. — Мені треба встати.

Напруживши м’язи живота, вона витягла руку, вперлась пальцями в підлогу, щоб підвестись… Із її руки щось випало з глухим брязкотом. Її занудило. М’язи були немічні, як вода.

Кіті опустила голову назад на подушку. Щось у цій кволості злякало її.

— Натаніелю… — прошепотіла вона. — Що це?..

Він уперше заговорив до неї:

— Нічого, все гаразд. Відпочивай.

— Я хочу встати!

— Тобі не треба цього робити.

— Допоможи мені встати! — лють, підкріплена тривогою, несподівано перетворилась на жах. У цій кволості було щось не те. — Не хочу я тут лежати! Що це таке? Що зі мною сталося?!

— Усе гаразд. Просто лежи спокійно.

Слова чарівника не переконали Кіті. Вона ще раз спробувала встати — і, вилаявшись, знову впала на підлогу. Юнак вилаявся водночас із нею.

— Ну, гаразд уже! Зараз я підтримаю тобі спину. Тільки не пробуй стояти сама! Твої ноги ще не… Ось! Що я тобі казав?! Ти можеш хоч раз мене послухатись?

Він підхопив Ті під пахви, підняв і потяг до крісла. Її ноги волочились по підлозі, черевики дряпали лінії пентакля. Чарівник безцеремонно посадив Кіті в крісло — і зупинився навпроти, важко відсапуючи.

— Тепер ти рада? — запитав він.

— Ні, не дуже. Що зі мною сталось? Чому я не можу ходити?

— Цього я тобі не можу сказати, — він потупився, поглянув на свої чоботи — великі потерті шкіряні чоботи, — а потім озирнувся на порожній пентакль. — Коли я вдерся сюди, Кіті, в кімнаті було страшенно холодно. В тебе не билося серце, ти не дихала — просто лежала в колі. Я думав, що ти… я справді подумав, що ти мертва! А натомість… — він підняв очі. — Ну, то розкажи мені! Невже ти…

Кілька хвилин вона мовчки дивилась на нього.

Напруження на чарівниковому обличчі змінилося збентеженням. Він поволі відсапнув — і чи то сів на стіл, чи притулився до нього.

— Зрозуміло, — промовив він. — Зрозуміло…

Кіті кахикнула:

— Зараз я все розповім тобі. Тільки спочатку передай мені буде ласка, оце дзеркало.

— Гадаю, що не варто…

— Ні, я все-таки подивлюся, — сухо відповіла Кіті. — Це краще, ніж давати волю уяві. Ну-бо, мерщій. У нас ще багато роботи.

Жодні умовляння її не переконали.

* * *

— Врешті-решт, — помовчавши, сказала вона, — це майже те саме, що було з Якубом після Чорної Молотарки… А з ним усе було гаразд.

— Це правда, — руки в чарівника втомились; він зручніше перехопив дзеркало.

— І волосся можна буде пофарбувати.

— Так.

— А щодо всього іншого, то я коли-небудь до цього доросту.

— Так.

— Років через п’ятдесят…

— Це просто зморшки, Кіті. Просто зморшки. Вони є в багатьох людей. До того ж вони можуть і зникнути.

— Невже?

— Так. Їх уже менше, ніж тоді, коли я тебе знайшов.

— Справді?

— Справді. А тепер поглянь на мене… Бачиш, які пухирі на шкірі?

— Я саме збиралася спитати про них…

— Це від Морового Закляття. Коли я добував посох.

— Он як… Але ця кволість мене дуже лякає, Натаніелю! Невже я ніколи не зможу…

— Зможеш. Поглянь, як ти махаєш руками, — п’ять хвилин тому ти цього не могла.

— Ой… Це добре! Ну, а тепер, коли ти це сказав, я ніби й справді трохи зібралась на силі…

— Все ще буде гаразд — сама побачиш.

— Просто це так важко, — провадила Кіті, — дивитись у дзеркало й бачити… інше обличчя. Бачити, як усе змінилося…

— Не все, — відповів юнак.

— Не все?

— Так. Твої очі. Вони анітрохи не змінились.

— Он що… — вона недовірливо поглянула в дзеркало. — Ти так гадаєш?

— Не змінились, поки ти не почала мружитись… Можеш мені повірити, — Натаніель опустив дзеркало й поклав його на стіл. — Кіті, мені треба дещо тобі сказати. Демони увірвались у Лондон. Після того, як я знайшов тебе, я спробував використати посох Ґледстона… але, — зітхнув він, — у мене нічого не вийшло. Річ тут не в закляттях. Зараз я знаю багато такого, чого не знав раніше. Просто я… просто мені бракує фізичних сил, щоб підкорити його своїй волі. А без посоха ми не