Читати книгу - "Мор, Михайло Андрусяк"

Міразміель розгорнув крила, які в останній раз освітили поле бою, і почав повільно виходити з тіла Лорана. Яскраве сяйво наповнило храм, а після цього Архангел зник, залишивши по собі лише теплий вітер і відчуття миру.

Лоран упав на коліна, його тіло тремтіло від виснаження. Отці, які до цього продовжували молитву, повільно підняли голови, хоч їхні очі залишилися сліпими після сяйва Архангела. Лоран важко видихнув і промовив слабким голосом:

— Небеса нас не залишили... Ми вистояли...

У храмі запанувала тиша, яка несла з собою надію.

Елей стояв посеред поля, оточений тілами монстрів, у повітрі відчувався запах крові та попелу. Його очі зупинилися на знайомій постаті, яка лежала нерухомо. Це була вона. Арнестія. Її вовчиця форма розчинилася разом із темною магією, яка обіймала її тіло, залишивши лише те, що колись було його найдорожчою людиною.

Вона лежала без руху, вся в ранах і крові, яка стікала з її тіла, немов відлуння пережитого болю. Елей підійшов повільно, немов боявся, що кожен його крок може знищити ту тонку нитку надії, яка ще залишалася в нього. Коли він зупинився біля неї, його коліна підкосилися, і він впав на землю.

Він обережно доторкнувся до її обличчя, яке, навіть серед жаху війни, здавалося таким знайомим і таким дорогим. Її очі були заплющені, і лише тиша відповідала на його нерішуче:

— Арнестія... Це я, Елей.

Але відповіді не було. Її груди не здіймалися, а обличчя було спокійним, немов вона нарешті знайшла спокій, який так довго шукає. Елей нахилився ближче, його дихання було важким, а горло стискалося від сліз, які він намагався стримати.

— Чому знову? Чому я знову втрачаю тебе? — вимовив він, його голос тріснув, і слова почали тонути у його риданнях.

Він підняв її тіло, яке здавалося таким легким, ніби саме життя вже давно залишило його. Кров з її ран тепер була на його руках, але він не помічав цього. Його серце було розбите, і всі думки про обов’язок чи війну здавалися далекими.

— Ти ж обіцяла... — прошепотів він. — Обіцяла, що ми будемо разом. Що знову посміхнешся... Що будемо разом боротися за краще.

Вітер пробігся полем, здуваючи пил і попіл, ніби самі небеса плакали разом із ним. Його сльози капали на її обличчя, змішуючись із кров’ю і брудом, але вона залишалася нерухомою. Її життя, її світло, яке колись було його єдиним порятунком, згасло.

Елей підняв голову до неба і закричав так, що його голос лунав навіть серед руїн битви:

— Арнестія!!!

Його крик розбивав тишу і проникав у кожен куточок поля бою. Але небо залишалося байдужим, і лише вітер продовжував нести його біль.

Лоран, ледь тримаючись на ногах, повільно крокував до цитаделі. Його тіло було знесилене, але серце билося в грудях як молот. Навколо було тихо, лише подекуди чулося шарудіння вітру, що гуляв між тілами повалених монстрів. Але раптом він відчув це. Темрява, така гнітюча і потужна, що його легені ніби перестали вдихати повітря. Це було щось страшніше за Мора, щось первісне і безмежно зле.

Лоран зупинився, зводячи голову. На горизонті, серед гори мертвих тіл, він побачив рух. Дев'ять постатей, у темних мантіях, йшли впевнено, немов примари, їхні очі світилися червоним вогнем. 

І тут його очі зупинилися на тому, хто йшов попереду. Високий, могутній, його постава випромінювала силу і впевненість. Його обладунки, темні, немов вирізьблені з самого мороку, відбивали світло так, ніби поглинали його. Це був Калгарон.

— О ні... — прошепотів Лоран, його руки затремтіли. Потім він крикнув, його голос лунав, як грім:
— Це була пастка! Вони нас обманули! Це не кінець!

Його слова прокотилися, як блискавка, пробуджуючи страх у серцях усіх лицарів, які ще стояли. Вони здригнулися, повертаючи голови на звук його крику.

— До бою! — заволав Лоран, бігучи назад до цитаделі. — Там демони! Калгарон тут!

Лицарі, які вижили після жахливої битви, завмерли від шоку. Їхні обличчя сповнились страху, але руки вже тягнулися до зброї. Лоран, хитаючись, вбіг на територію цитаделі, його слова лунали все голосніше, як заклик до останнього опору.

— Всі на стіни! Готуйтеся до оборони! Ворота зачини! Ми повинні тримати їх, скільки зможемо! — кричав він, його голос тріщав від напруги, але не втрачав сили.

На горизонті з'явилося військо Орікстону. Їхні ряди були безкінечними, кожен крок лунав, як удар барабана. Калгарон йшов попереду, як тінь загибелі, його погляд пронизував кожного, хто наважувався поглянути на нього. За його спиною йшли дев'ять демонічних генералів, кожен з яких випромінював жах і смерть.

Лоран стояв на стіні, дивлячись вниз. Він знав, що це буде битва, яку цитадель не переживе. Але відступити було неможливо. Його молитва вже відбулася, Архангел виконав свою місію, але тепер усе залежало від них.

— Лицарі Світла! Встаньте на захист світу! — його голос лунав над полем, пробуджуючи останні іскри надії в серцях воїнів.

І все ж, у глибині душі, Лоран знав: цієї ночі світло зіткнеться з найглибшою темрявою.

1 Вогняний шар, немов комета, розсікав повітря, залишаючи за собою слід гарячого попелу, і вдарив прямо у стіну цитаделі, де стояв Лоран. Удар був настільки сильним, що стіна вибухнула в кам'яній хмарі, розкидаючи уламки на десятки метрів. Лоран і кілька лицарів, які стояли поруч, зникли у вихорі каміння й пилу. Коли хмара осіла, ті, хто вижив, побачили, що Архієпископ лежить нерухомо серед руїн, його тіло безвольно спочивало на уламках.

— Ми повинні стояти до кінця! — вигукнув Елей, піднімаючи свій меч. Його голос лунав впевнено і твердо, запалюючи серця тих, хто залишився.

І тут ще один шар вогню вдарив у ворота цитаделі. Гігантські дерев'яні двері, укріплені залізними смугами, вибухнули на уламки, немов зроблені з соломи. Вибух змусив всіх затулити обличчя, захищаючись від розпечених уламків.

На уламках воріт, немов тріумфуючи, стояв Калгарон. Його присутність була приголомшливою: високий, у чорному обладунку, який випромінював темну енергію, його очі світилися, немов два вогняних світила. Величезну сокиру у його руці, чорну як ніч, здавалася живим, обтяженим кров'ю невинних.