Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

Зрештою, не витримавши такого життя, Володимир у середині жовтня, навіть не одужавши по-справжньому від попередніх поранень, знову попросився на фронт.

На фронті, казав, товариші, в гурті й смерть не страшна!

Віра з трудом змирилася з від’їздом чоловіка. Та й не було коли тліти – зйомки, зйомки, зйомки… Тоді посиленими темпами, як завжди у спішці, якій не було виправдання, знімалася чергова картина – трагічна мелодрама «Миражи» режисера Петра Чардиніна, що теж буде мати оглушливий успіх (фільм зберігся). Одночасно з «Миражами» розпочали знімання фантастичної драми «В мире должна царить красота» Бауера, її підпирала мелодрама «Огненный дьявол», ще одна мелодрама «Жизнь за жизнь»…

Не було коли Вірі Холодній сумувати за чоловіком, як і дбати про дітей – родині в ті місяці вона майже не бачила.

А чоловік тим часом слав з фронту розпачливі листи, у яких вимагав, аби дружина нарешті чесно зізналася: крутить вона шури-мури з ліловим – чи яким там? – негром чи не крутить? Хоча наперед був певний: крутить!

Віра не знала, що відповідати і як клястися Володі у вірності. Ситуація з ліловим негром, що його придумав для своєї поезії Олександр Вертинський, для неї ставала комічною.

І разом з тим, починала вже ставати не просто неприємною, а й навіть дещо тривожною. Вже й мати Віри відкрито дивувалася: чоловік на фронті, а Віра… Віра в актриси подалася. Та хоч би у якийсь там нормальний театр, а то… театр тіней, як називали у ті часи кінематограф. А тут ще й ті пересуди, плітки про якогось буцімто… лілового негра з притонів Сан-Франциско чи звідки там… Бурчала, хоч сама – знаючи свою дочку, – не вірила у якогось там лілового негра.

Віра не мала часу навіть на те, аби звертати увагу на материне бурчання.

– Володіна доля, оскільки він на фронті, воювати, а моя – зніматися.

І ще казала:

– На екрані я теж тримаю фронт!

Мати затихала лише тоді, коли дочка приносила додому гонорари, що за них родина й жила.

Тривала тяжка війна. Коли говорили гармати, вважалося, музи мали б мовчати. Але музи кінематографа навіть під час війни не мовчали – фільми виходили на екрани один за одним із завидною регулярністю.

Успіх Віри Холодної попри війну тільки зростав.

І все було б добре, якби не ті пересуди й плітки про якогось лілового негра. А втім, пересуди – це доля всіх публічних осіб.

Сам поет тільки винувато розводив руками.

– Це ж поезія, Віро Василівно. Моя фантазія. Метафора, зрештою.

– Сашо, ви переконуйте в цьому не мене, а мого чоловіка, який вже мало не звихнувся на вашому ліловому негрові! І взагалі, переконуйте тих пліткарів, які про це тільки й теревенять. Мовляв, прапорщик Холодний воює, захищаючи честь вітчизни, а його жіночка тим часом крутить щось там з якимось ліловим негром!

І дзвінко сміялась.

Сміявся і Вертинський. І був щасливий, як ніколи – що міг ось так відкрито дивитися на свою любку-голубку, милуватися нею, насолоджуватися близькістю з нею і сміятися разом з нею – а це ж таке щастя!

І захоплено читав їй свого… «Лілового негра»… що вже був опублікований з присвятою «В. Холодній»:

Где Вы теперь? Кто Вам целует пальцы?

Куда ушел Ваш китайчонок Ли?…

Вы, кажется, потом любили португальца,

А может быть, с малайцем Вы ушли.

В последний раз я видел Вас так близко.

В пролеты улиц Вас умчал авто.

Мне снилось, что теперь в притонах Сан-Франциско

Лиловый негр Вам подает манто.

Віра хоч і знала вже напам’ять злополучного (поезія гарна, пересуди, що вона викликала, негарні) «Лілового негра», присвяченого їй – це й викликало плітки та різні чутки, – але залюбки слухала його ще і ще. Особливо у неповторному виконанні автора, який, ніде правди діти, таки подобався їй. Він був ще неодруженим, готовим хоч сьогодні вскочити в шлюбні пута. Ось тільки вона вже вплуталася у ті пута, була сімейною, мала чоловіка й дітей, яких вона ніколи і не покине, і не зрадить.

А мати симпатію до Сашка Вертинського, якого вона ласкаво називала Шурком, ніхто й ніколи їй не заборонить.

А коли він – Сашко, котрий Шурко (але Шурко тільки для неї і тільки вона одна мала право так його називати – здебільшого лише тоді, коли вони залишалися удвох), починав їй читати свої поезії (його не треба було двічі просити), що були такі якісь… м-м… незвичні, не схожі на вірші інших поетів, а тому й хвилювали і за душу брали, і в якісь інші, незбагненні світи і краї несли слухачів, що слухаючи його, забувала, де вона і що з нею. Майже всю його поезію вона вже знала напам’ять і часто читала йому його ж вірші.

Вы стояли в театре, в углу, за кулисами,

А за Вами, словами звеня,

Парикмахер, суфлер и актеры с актрисами

Потихоньку ругали меня.

Кто-то злобно шипел: «Молодой, да удаленький.

Вот кто за нос умеет водить».

И тогда Вы сказали: «Послушайте, маленький,

Можно мне Вас тихонько любить?»

Вот окончен концерт… Помню степь белоснежную…

На вокзале Ваш мягкий поклон.

В этот вечер Вы были особенно нежною,

Как лампадка у старых икон…

А потом – города, степь, дороги, проталинки…

Я забыл то, чего не хотел бы забыть.

И осталась лишь фраза: «Послушайте, маленький,

Можно мне Вас тихонько любить?»

Потім писатимуть (вже чи не захоплено, без іронії й шпильок, властивих першим газетним відгукам про нього): Олександр Вертинський з’явився на руській естраді якось негадано і неочікувано – ще вчора його не було і в помині, а сьогодні він уже є – як ніби таким, популярним, він і народився. І вигулькне він перед Першою світовою війною, коли здавалося, що часи настали не для естрадних модних співаків.

Завоювавши успіх – навіть для самого себе зненацька! – на естраді, Олександр відразу ж залишає кінематограф (хоча й не назовсім, після повернення з еміграції він зніматиметься в кіно і навіть отримає Державну премію СРСР саме за роль, зіграну в фільмі) і зовсім про те не шкодує. Популярність його – правда, поки що лише в столиці імперії, – росте пишним квітом, здається, без