Читати книгу - "Приречені бути чужими , Ксенія Ільїнська"

Коваленко замовк. Потягнувся до контракту, переглянув документи — швидко, нервово.

— І навіщо це вам? — буркнув він, дивлячись вже не на Алекса, а на його батька. — Ви ж хотіли, щоб син став юристом, а не бовтався по сцені?

— Я хотів, щоб мій син був щасливий, — сказав він. — І я бачу, як він грає. Чую, як звучить його музика. Я не маю права ламати те, що справжнє.

— Цікаво, — саркастично пробурмотів Коваленко. — І що тепер? Ви будете ще й директором туру?

— Ні, — відповів Алекс. — Ми самі будемо собі директором. Тепер ми — незалежна команда. І ми зробимо музику, яка не продається — а звучить.

Коваленко відкинувся на спинку крісла. На секунду — тиша. Потім він криво посміхнувся:

— Ну що ж… Вітаю. Ви вільні. І знаєте, Алекс… Свобода — це красиво. Але вона дорого обходиться. Подивимось, як довго ви протримаєтесь без мого супроводу й радіо-ротацій.

Алекс подивився йому прямо в очі:

— Довше, ніж ви думаєте. Бо тепер ми робимо це не заради слави. А заради себе.

Він розвернувся й вийшов, не озираючись. За ним — батько. За ними — нова глава історії “Blue Bloods”.

На виході з офісу Алекс і батько мовчки йдуть поруч.

— Ти не уявляєш, скільки я боровся з собою, щоб це зробити, — каже Олександр Карпенко.

— Ти все одно залишився моїм татом. І я вдячний. Не за гроші. За те, що повірив.

Батько зупиняється, кладе руку на плече сина.

— Тепер — твоя черга довести, що це все було не дарма.

Алекс посміхається:

— Я вже почав.

Повітря в студії пульсувало басами — Ярик гатив пробний ритм, Антон возився з гітарними педалями, час від часу кидаючи щось у планшет із нотами. У повітрі ще залишалася тінь вчорашньої розмови, але вже без злості. Лише очікування.

Алекс зайшов тихо, тримаючи в руках теку з контрактами.

— Зібрались усі? — озвався він, і хлопці одразу замовкли.

— Ще не вистачає шампанського і білого голуба, — пробурчав Ярик, але з усмішкою.

— Не зовсім голуб, але новина у мене є, — сказав Алекс і поклав теку на піаніно. — Ми вільні.

— Вільні від чого? — Антон звів брову. — Тебе виключили з універу?

— Від Коваленка, — відповів Алекс. — Учора ми з батьком викупили всі контракти. Гурт офіційно більше не під його контролем. Ніяких вказівок згори. Жодного "іграй те, що продається". Жодних умовок із діджеями і фонограм.

Мовчанка.

Антон повільно опустив гітару на ремінь і підійшов ближче.

— Ти серйозно?

— Абсолютно. Я знаю, що це ризик. Але тепер ми самі собі господарі. І я не один — мій батько вклав гроші в наш новий альбом. Ми запускаємо власну студію, промо, збираємо живий тур. Якщо погодитесь — ми стартуємо з чистого аркуша. Все по-справжньому.

Ярик підвівся від барабанів, підійшов до Алекса. Погляд — пильний, майже обережний.

— Твій батько? Той самий, що колись казав “музика — не професія”?

Алекс усміхнувся:

— Той самий. Але тепер він хоче, щоб я був тим, ким є. І він повірив у нас. Як гурт. Як історію, яка варта того, щоб звучати.

Антон витер руки об джинси, кинув погляд на теку, потім — на Алекса. Уперше за довгий час — у його очах блиснуло те саме світло, з якого все починалось.

— Це змінює гру, — тихо сказав він. — Ми більше не чийсь проєкт. Ми — "Blue Bloods". Так, як ми це задумували з першого виступу в “Каліфорнії”.

— І ми самі обираємо, які пісні грати, — додав Ярик. — І про що співати.

— Саме так, — підтвердив Алекс. — Якщо ви зі мною — завтра ми починаємо запис альбому. І я вже бачу назву.

— Яку? — усміхнувся Антон.

— “Second Breath”. Друге дихання. Для всіх нас.

Хвилину — тиша. Потім Ярик рвучко відбив на хай-хеті вступний ритм.

— Ну то чого ми чекаємо? Пишемо. Репетируємо. І знищуємо все, що звучить фальшиво.

Антон повернувся до пульта, вмикаючи запис.

— Давайте зробимо цей альбом так, щоб ним можна було рятувати людей.

Алекс сів за клавіші, пальці лягли на ноти. Цього разу — не просто як музикант. А як фронтмен, який повернув собі голос.

І цього разу — ніхто не стояв над ними. Ніхто не диктував правила.

“Blue Bloods” народжувалися знову. Зі змістом. І з вірою в себе.