Читати книгу - "Левине серце"

доїння, тоді вмовила Зіньку Федорівну (Грицько Грицькович гаряче підтримав Дашуньку) щороку відзначати День працівників тваринництва. На той День з’їхалися гості з усього району. На фермівській площі коло декоративної криниці, під молодими дубками, поставлено довгі столи, на столах — повно квітів і всіх дарів колгоспних ферм: м’ясо й сало, смажені поросята, масло й сметана, молоко, кефір, сири в фабричних упаковках. Шампанське стояло теж, хоч і не входило в номенклатуру веселоярівської продукції, для жіноцтва це було саме те, що треба, чоловіча ж частина пробувала висловлювати невдоволення:

— Вже хоч би Вустю попросили!

— Вона б і фірмову зварила.

— А чого ж: сметанівку!

— Або кисляківку.

— Або й сироватівку чи сколотинівку…

Але, як кажуть, поодинокі голоси невдоволення тонули в морі захопленості, тобто були «гласом вопиющего в пустыне». Тепер уже від політики настороженості, непроголошеної війни й підозр щодо Дашуньчиної нестабільності (втече чи не втече?) веселоярівці поволі переходили до здивування, яке неминуче мало привести до визнання і навіть захвату перед несподіваними талантами головного зоотехніка. Ще веселоярівські хлопці незлобиво звали Дашуньку Венера Молоська і Венера Силоська, ще жіноцтво не могло позбутися своїх перших вражень, а вже лунали голоси про те, що головного зоотехніка слід обрати й у правління колгоспу. Коли ж хтось зауважив, що в правлінні вже й так 15 чоловік, а більше, мовляв, не бувало ніколи навіть у хорах софоклівських трагедій (не дивуйтесь такій ерудованості веселоярівців: Київський театр імені Івана Франка привозив їм свій спектакль по трагедії Софокла «Антігона»), то йому сказали, що когось одного можна б і вивести, хоч би того ж Самуся після його ганьбища з Педановими курми.

До Дашуньки тепер зверталися рядові колгоспники й навіть керівництво.

Після теплої зими виплодився в незліченних кількостях луговий метелик, попер на поля, летів суцільною хмарою від обрію до обрію, затуляв сонце, жер усе зелене. Мільярдні маси лугового метелика. Мов у страшній казці — з-за високих гір, з-за темних лісів, з-за широких морів, з-за катаклізмів, стихій, нещасть і безглуздь безконечної історії, яка насилала на цю пласку й незахищену землю лиха, жахи й гидь: тисячу літ тому пацючня сунула через замерзлий Дніпро, змандровуючи від голоду в далекій Візантії, табуни вовків століттями гасали по селах, орди половців, монголів і фашистюг, сарана, суша, град, чорти рогаті й безрогі, боги й боженята, експлуататори свої власні й привозні, жук-кузька, довгоносик, колорадський жук, на свиней — краснуха, на буряк — цвітуха, на врожай — посуха, на жінок — колотуха, на чоловіків — сивуха.

Дашунько Юхимівно, поможіть!..

Дядько Зновобрать, незважаючи на свій величезний керівний досвід, ще не зустрічав нічого схожого і тільки плечима знизував, але проти Дашуньки нічого казати не міг, бо за Дашунькою стояла тітка Ялосовета, яка колись була так само молодою і так само колотила всіма, як і її донька, колотила, може, й самим Свиридоном Карповичем, але ця проблема в даному випадку нe обговорюється.

Зінька Федорівна бачила в Дашуньці власну молодість, передвоєнні роки, коли в неї закохувалася вся районна комсомолія. А що до Дашуньки залицялися тепер не так молодші, як споважнілі, то пояснювалося це дуже просто: тоді країна була відповідно молодша, молодшими були й залицяльники, тепер ми постаріли — залицяльники теж.

Сам Грицько Грицькович симпатизував Дашуньці й навіть делікатно, натяками пробував залицятися, але його вірна Дуня не дрімала і своєчасно застосовувала превентивні засоби, тобто стерегла чоловіка на засіданнях і мерщій вела додому. Це викликало в Грицька Грицьковича справедливе обурення, і він не стерпів, щоб не вказати й самій Дуні на її поведінку:

— А ти сама? Думаєш, я не бачу, як тебе Самусь щипає?

— Є за що вщипнути, то й щипає! — не розгубилася Дуня.

Тут автор уже приготувався до вулканних вибухів справедливого обурення. Мовляв, замість показати шляхи підняття колгоспного тваринництва, розписують якусь нетипову Дашуньку. Але хіба ж автор стверджує, що вона типова? І хіба не демонстрував він стриманість, сором’язливість і несміливість, описуючи навіть діда Утюжка з його єдиною пристрастю до прасування прапорів на свята і всіляко обминаючи Дашуньку? І, може, коли б Дашунька в тяжку для Гриші Левенця ніч не взяла його за руку коло Тернів, то автор так і не згадав би про неї, бо наша ж розповідь не про Дашуньку, а таки про Гришу Левенця, а йому ще треба збирати хліб, та й не простий, а мільярдний, небачений і нечуваний, історичний хліб.

73

Не наважувався і не насмілювався бодай поглянути на Дашуньку не тільки автор, а й Гриша Левенець. Бо якби наважився, та поставив Котю поряд з Дашунькою, та спробував порівняти, вибирати, то, може, й не сталося б того, що сталося? Ну, до Дашуньки, прямо скажемо, не наблизився б на таку небезпечну відстань, як до Коті, але й розчарування б не зазнав такого, як від Котиної зрадливості.

Дашунька ж для Веселоярська була мовби жива кінозірка. От узяло й упало в степ, як небесний дарунок. Розповідали, що колись ще в Карпів Яр упав залізняк з неба пудів на двадцять. Загруз у землю саженів на два, дядьки, ясна річ, відкопали його й спробували було пристосувати до своїх господарчих потреб, але залізняк виявився такий міцний, що й терпугом не впиляєш. Дашунька уявлялася саме таким залізняком. Коли вже не «впиляв» її навіть прославлений Самусь, то куди ж Гриші?

Можна б сказати навіть більше: перші два чи три місяці по прибутті Дашуньки до Веселоярська Гриша її просто не бачив. Зустрічав, траплялася вона йому перед очі, може, й перекидалася службовими якимись словами про те, про се, але серце не здригалося ні від поглядів, ні від слів, а коли не здригається серце, то про що ж мова!

Залицяльники налетіли на Дашуньку цілими роями, мов ті оси, які ще здаля вчувають мед. Тепер Дашуньці судилося жити ніби за непрозорою стіною: всі дівчину бачили, вона ж — нікого. Враження складалося таке, що й залицяльників своїх не бачить і не розрізняє навіть їхніх імен і прізвищ, має втіху від їхньої кількості, а як звати — гопачевські, копачевські, трамтарарамські — хіба не однаково?

Вперше Гриша зіткнувся з дівчиною восени. Удосвіта їхав мотоциклом до трактора. Тримався по ледь пробитій у свіжій ріллі стежці, доїздив уже до Свинория, глибокого байраку, сповитого густим туманом, жадібно вхлинав пронизливу передранкову вільгість. Чим пахнуть осінні ріллі і холодні трави в степових балках? Ніхто вам цього не скаже, бо не зуміє, а пустих слів тут люди не вживають. Помиляється