Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

— Але ж ти казав, наче стіл сприймає себе саме так.

— Бо люди досить довго сприймали його як стола, — відказав на це спрен, — і для нього це стало правдою під впливом людської істини.

«Цікаво, — подумала дівчина, строчачи в записнику. Наразі її не так цікавила правда, як Фракталове бачення сутності цього явища. — Це тому, що він із Царства пізнання? В книгах пишуть, наче вмістищем чистої правди є Царство духу, а от у Царстві пізнання все досить плинне».

— А спрени? — спитала Шаллан. — Якби тут не було людей, то спрени б мислили?

— Тут, у цьому царстві, ні, — відповів Криптик. — А щодо решти — не знаю.

— Ти говориш про це так незворушно, — зауважила дівчина. — Та від людей може залежати все ваше існування!

— Атож, — погодився Фрактал, але так само байдуже. — Як-от життя дітей залежить від батьків. — Він завагався. — А до того ж мислять не тільки люди.

— Ти про Спустошувачів? — спитала Шаллан, похоловши.

— Саме так. Хоча не думаю, що ми жили б у світі, де мешкають самі лише Спустошувачі. Адже ті мають власних спренів.

Дослідниця стрепенулася:

— Власних спренів?

Фрактал зіщулився, втискаючись у стіл, і його виступи, злившись, зробилися не такими чіткими.

— Ну-ну? — підбадьорила Криптика дівчина.

— В нас про таке не говорять.

— То, може, ти почнеш першим? — спитала Шаллан. — Адже це важливо.

Фрактал загудів. Вона гадала, що той стоятиме на своєму, але Криптик за мить тихесенько повів далі:

— Спрени… це… сила… розколота сила, що її зробило осмисленою людське сприйняття. Йдеться про Гонора, Культивацію й… ще декого. Про відбиті уламки.

— Ще декого? — під’юдила дівчина.

Гудіння Криптика перетворилося на скімлення — таке тоненьке, що вона його заледве чула:

— Одіозума.

Фрактал вимовив це слово мовби через силу.

Шаллан квапливо занотувала почуте. Одіозум. Це якогось пов’язано з одіозністю? З ненависністю? Йдеться про особливого спрена? Певне, великого та неповторного — на кшталт ірійського Кусіцеша або Охоронниці ночі. Спрена ненависті. Дослідниця ніколи про такого не чувала.

Доки вона записувала, в густих сутінках до неї підійшов один із рабів. На полохливому чоловічкові були простенька туніка й пара штанів — один із комплектів, отриманих від купців. Шаллан була вдячна їм за такий подарунок, оскільки увесь залишок її сфер лежав у кубку, що стояв перед нею, і то його, мабуть, не вистачило б навіть сплатити рахунок в одному з пристойніших ресторанів Харбранта.

— Ваша Світлосте? — промовив чоловічок.

— Слухаю, Суно?

— Я… е-е… — Тут невільник тицьнув пальцем. — Он та дама попросила передати вам…

Він указував у бік намету Тин — рослявої жінки, що очолювала залишки караванної охорони.

— Вона запрошує мене до себе? — спитала Шаллан.

— Так, — відказав потуплений раб. — Певне, вечеряти?

— Дякую, Суно, — промовила дівчина й відпустила його назад до багаття, де він та решта невільників допомагали куховарити, доки паршмени були зайняті збиранням хмизу.

Раби Шаллан поводилися тихо. На лобі в них стояли не тавра, а татуювання: такий спосіб мітити невільників був гуманніший, і його зазвичай залучали для тих, хто носив рабську відзнаку добровільно, а не як покарання за нечувані, жахливі злочини. Зазвичай ішлося про осіб, які потрапили в боргову кабалу, або народжених у рабстві за умови несплаченого боргу батьків.

Цим людям було не звикати до роботи, і їх, здавалося, лякала ідея отримувати за неї платню. Йшлося про сущу дещицю, але її мало стати, щоб ті викупилися на волю щонайбільше за два роки. І така думка вочевидь бентежила цих бідолах.

Дівчина похитала головою, збираючи свої речі. А дорогою до намету Тин спинилася біля багаття й попросила Руда занести столика назад у фургон і там закріпити.

Вона непокоїлася за своє майно, але оскільки сфер у скрині більше не було, то Шаллан залишила її незамкненою, щоб Руд із Ґазом могли зазирнути всередину і побачити, що там лише книги. Залишалося лише сподіватися, що копирсатися серед такого добра не спаде на думку нікому.

«Ти й сама крутиш околяса навколо істини — достоту як ті історики, що стали предметом твоєї тиради», — подумала дівчина, відходячи від багаття. Вона вдавала, наче ці люди — герої, але не мала ілюзій щодо того, як швидко ті, за несприятливих умов, візьмуться за старе.

Намет Тин був великий і добре освітлений. Ця жінка подорожувала не так, як проста охоронниця. Багато в чому та була найцікавішою людиною в цілому каравані — одною з нечисленних світлооких (як не рахувати купців) і жінкою, яка носила меча.

Зазирнувши досередини крізь піднятий полог, Шаллан побачила, як кілька паршменів накривали вечеряти на низенькому дорожньому столику — за такими їдять, сидячи на підлозі. Мармуровошкірі поквапилися до виходу, і дівчина провела їх підозріливим поглядом.

Сама Тин сиділа біля прорізаного в тканині віконця. На ній був довгий жовтаво-коричнюватий сюртук, підперезаний у поясі й майже закритий. Він чимось нагадував сукню, але куди цупкішу, ніж будь-яка з тих, що випадало носити Шаллан. А з-під споду визирали штани з такої само цупкої тканини.

— Від твоїх людей я дізналася, — сказала Тин, не обертаючись, — що ти ще не вечеряла. Тож звеліла паршменам накрити на двох.

— Дякую, — відповіла Шаллан, проходячи всередину та силкуючись не виказати голосом свого зніяковіння.

Поміж цих людей вона була не соромливою дівчиною, а впливовою жінкою — принаймні теоретично.

— Я звеліла своїм очистити територію по периметру, — зауважила Тин, — тож можна розмовляти відверто.

— Це добре, — відказала Шаллан.

— А значить, — повела далі Тин, обертаючись, — ти можеш розповісти мені, хто ти насправді така.

Прародителю бур! До чого це вона?

— Як я й казала, мене звуть Шаллан Давар.

— Так, — підтвердила жінка, підходячи ближче й сідаючи до столу. — Будь ласка, — запросила жестом гостю.

Шаллан і собі обережно підсіла до столика — по-дамськи, підібгавши ноги набік.

Але Тин, розстібнувши сюртук і відкинувши поли, сіла по-чоловічому — підібгавши ноги під себе. Вона почала трапезу з того, що вмочила перепічку в якусь вочевидь нежіночу потравку — надто темну й наперчену.

— Це що — чоловіча їжа? — здивувалася Шаллан.

— Ніколи не могла терпіти таких висловів, — відповіла господиня. — Я виросла в Ту-Байлі, де мої батьки служили перекладачами, а тому й гадки не мала, що певну їжу вважають «жіночою» або «чоловічою», аж доки вперше не відвідала своєї історичної батьківщини. Мені це й дотепер здається маячнею. Тож красно дякую — я їстиму, що забажаю.

Але для самої Шаллан принесли відповіднішу страву — радше солодку, ніж пікантну, як висновувати із запаху. Скуштувавши, вона лише тепер зрозуміла, що голодна, як прірводемон.

— У мене є телестиль, — повідомила Тин.

Шаллан підвела погляд від перепічки, яку мочала в миску, на господарку.

— Він забезпечує зв’язок із Ташикком, — повела далі жінка, — з одним із тамтешніх інформаційних центрів. Наймаєш їхнього співробітника — і він надає тобі послуги. З обробки запитів, наведення довідок — навіть пересилання телестилеграм до будь-якого з мегаполісів світу. Така новинка відверто вражає.

— Скидається