Читати книгу - "Тінь гори"

— А про що він міг зі мною говорити?

— Не грай зі мною в ігри!

Говорила вона м’яко, але голос звучав, наче крик пійманої тварини. Потім Карла заспокоїлася.

— Що конкретно він тобі сказав?

— Дай відгадаю,— мовив я.— Ви з Ранджитом робите це з людьми заради забави, правильно?

Вона посміхнулася.

— Ми з Ранджитом маємо особливе взаєморозуміння, але не щодо всього.

Я посміхнувся.

— Знаєш що,— сказав я.— До біса того Ранджита.

— Я б з тобою погодилася,— мовила вона,— якби не думала, що колись можу до нього там приєднатися.

Вона перевела погляд на хмари, що пінилися над далеким містом, і на першу зливу, яка клекотала й шуміла на узліссі.

Я був збентежений, але це саме почуття здебільшого і приходило під час розмови з Карлою. Я не знав, чи вона каже про якісь особисті речі в їхньому житті з Ранджитом, чи про нас. Якщо вона говорить про Ранджита, то я не хотів цього чути.

— Сильна буря,— зауважив я.

Карла мерщій обернулася до мене.

— Це сталося через мене, хіба ні?

— Що сталося через тебе?

Вона похитала головою, а потім знову втупилася в мене. Її зелені очі були єдиною яскравою річчю на планеті з сірим небом.

— Твоя розмова з Ранджитом,— зронила вона, раптом ставши рішучою та прямою.— Він хвилюється за мене, і це ясно. Але суть у тому, що саме йому потрібна допомога, а не мені. Якраз він у небезпеці.

Вона дивилася мені в очі, намагаючись прочитати думки. Я ж читав у її погляді те, що здавалося чистим і чесним занепокоєнням через свого чоловіка. Якимось чином це ранило мене більше, ніж гиря Конкенона.

— Чого ти хочеш, Карло?

Вона спохмурніла, опустила очі, а потім знову поглянула на мене.

— Я хочу, щоб ти йому допоміг,— сказала вона, неначе то було визнання провини.— Було б чудово, якби він прожив ще хоч кілька місяців, а зараз на це мало шансів.

— Кілька місяців?

— Кілька років теж було б непогано, але бодай кілька місяців.

— Для чого?

Вона дивилася на мене, випробовуючи різні емоційні реакції і нарешті обираючи розслаблену посмішку.

— Для мого душевного спокою,— відповіла вона, нічого мені не кажучи.

— Карло, він великий хлопчик з великим банківським рахунком.

— Я серйозно.

Я трохи повитріщався на неї, а потім розсміявся.

— Ти — це щось, Карло. Ти справді щось із чимось.

— Що ти маєш на увазі?

— Уся ця ранкова розмова, з запитанням, чи прийшов я сюди через тебе, просто щоб збити з пантелику, бо ти прийшла сюди задля Ранджита.

— Думаєш, я тобі брешу?

— Говорити про те, щоб зберегти Ранджитові життя на кілька місяців,— те саме, що говорити про його смерть за кілька місяців. Дуже мило, Карло.

— Думаєш, я тобою маніпулюю?

— Це буде не вперше.

— Ні, це не...

— Неважливо,— похмуро мовив я.— І завжди так було. Я тебе кохаю.

Вона розтулила рота, щоб заговорити, але я приклав пальця до її вуст.

— Я порозпитую про Ранджита.

Грім заглушив її відповідь, грім, що розкочувався поривами, тіпаючи лісові дерева.

— Мені вже час,— вирішив я,— спробую обігнати бурю дорогою до міста. Маю переконатися, що з Лайзою все гаразд.

Я повернувся, щоб піти, але вона вхопила мене за зап’ясток, її була рука вкрита татуюваннями: рука, заповнена сплетінням слів.

— Дозволь поїхати з тобою,— попрохала Карла.

Я завагався. Інстинкт відмовив на мить.

— Лише це,— провадила вона.— Дозволь повернутися з тобою до міста.

— Гаразд. Гаразд.

Ми зібрали речі й попрощалися зі всіма учнями.

Карла подобалась учням. Карла подобалась усім, навіть якщо вони не хотіли її розуміти.

Ідрис і Силвано чекали на краю плато, щоб також попрощатися. Силвано й досі тримав гвинтівку на плечі.

— Без образ, Силвано,— сказав я, простягаючи руку.

Він сплюнув на землю.

«Супер,— подумав я.— Добре, час піднятись над ситуацією».

— Твоє ім’я — Силвано — означає ліс, або «форест» англійською.

— І що коли й так? — зажадав він, випнувши щелепу.

— Я це знаю,— посміхнувся я,— бо один мій італійський друг змінив своє ім’я з Силвано на Форест. Форест Марконі. Я тоді подумав, що це красиве ім’я в обох варіантах.

— Що? — насупився він.

— Просто хочу сказати, що вже маю друга на ім’я Силвано, і він дуже мені подобається. Мені шкода, що ми невдало почали. Сподіваюся, ти мене пробачиш.

— Ну, так, звісно,— мерщій погодився Силвано, тягнучись до моєї руки.

І тепер молодий італієць уперше без жодного виклику мені посміхнувся.

— Ти знаєш італійську? — запитав він.

— Я можу лихословити, якщо треба.

Ідрис розсміявся.

— Ліне, ти мусиш повернутися! — вимагав він.— Просто мусиш почути мою невеличку промову про тваринну й людську природу. Ти отримаєш від цього задоволення. Купу задоволення!

Подвійна, неначе язик кобри, блискавка пронизала чорні хмари. Обличчя й тіло вчителя на мить осяяло блакитно-срібне світло.

— Я «за»,— відповів я, коли розвіялися проблиски стихії.— І обов’язково увімкну своє тваринне нутро.

— Тобі тут завжди раді.

Ми з Абдуллою і Карлою спустилися по схилу, час до часу хапаючись один за одного на слизьких місцинках.

Діставшись парковки, Абдулла скористався телефоном. Поки ми на нього чекали, я оглянув нависле небо.

— Ми можемо не встигнути до бурі. Вона може наздогнати нас на трасі.

— Нам може пощастити,— посміхнулася Карла.— Маю сказати, що там, на горі, з Силвано сталася досить швидка переміна.

— Він нормальний. То була моя провина. Чимало всього крутиться на думці.

— Пішов ти, Ліне. Чому ти завжди це робиш?

— Що?

— Уникаєш світу, ховаючись у власних думках, але ніколи про них не розповідаєш.

— Зараз ти кидаєш камінням у скляний будинок,— відповів я, але вона знову мала рацію, і це було зрозуміло.

Я хотів їй розповісти. Усе було догори дном. Ми з Лайзою вже не були парою. Ранджит зацікавив підривників. Я полишав санджайську компанію. Війни запалали між бандами та всередині них, а єдине безпечне місце було подалі від міста.

— Карло, тобі варто на деякий час поїхати з міста, і мені теж.

— Поки жодного шансу на це, Шантараме,— розреготалася вона і попрямувала до крамнички поговорити з продавцем.

Абдулла повернувся й почав тихо говорити, пригнувши голову до