Читати книгу - "Тінь гори"

— Санджай від усіх відкупився,— розповів він.— Проблем не буде. Але цього слід було чекати. Я маю поїхати до братів у Делі, бодай на тиждень. Мушу їхати сьогодні ж.

— На тиждень?

— Ані на день менше.

— Я їду з тобою. У тебе є вороги в Делі.

— У мене скрізь є вороги,— м’яко промовив він, опускаючи очі.— Як і друзі. Ти не можеш поїхати зі мною. Ти вирушиш до Шрі-Ланки і там завершиш свою місію, поки цей випадок стрілянини в «Леопольді» не забудеться.

— Пригальмуй, брате. Я йду з санджайської компанії, пам’ятаєш?

— Я розповів про це Санджаю, і...

— Ти що?

— Я розповів Санджаю про твоє рішення.

— Я мав йому сказати сам,— розізлився я.

— Знаю, знаю,— відповів він.— Але я мушу поїхати в Делі сьогодні. І не був би присутнім під час вашої розмови, а це б несло велику загрозу для тебе. Тож я вирішив розповісти про все зараз, щоб побачити, чи опинишся ти в небезпеці.

— І як, опинюсь?

— І так, і ні. Він здивувався й оскаженів, але потім достатньо заспокоївся, щоб вирішити, що коли ти завершиш цю останню місію для компанії, то зможеш піти. Що думаєш, Ліне?

— Це все, що він сказав?

— Він також сказав, що якби ти мав тут родичів, то вони б уже померли.

— І?

— І що він залюбки кине тебе собакам після закінчення цієї місії.

— Це все?

— Усе, крім матюків. Він справжній лихослов і здохне лаючись, іншалла.

— Коли я мушу виїхати ?

— Завтра зранку,— зітхнув він.— Ти сядеш на поїзд до Мадраса. Потім скористаєшся вантажним судном, аби дістатися Тринкомалі. Люди компанії чекатимуть на тебе завтра біля вокзалу Вікторія о сьомій. Вони принесуть усі твої квитки та інструкції.

Шрі-Ланка, вантажне судно, інструкції... я зробив глибокий вдих і повільно видихнув.

— Шрі-Ланка?

— Ти дав слово, що зробиш це.

— Справді, а тепер жалкую.

— Ти станеш вільним після цієї місії. Це чистий шлях до волі. Думаю, тобі варто погодитися. Я ще деякий час не зможу усунути Санджая, а так ти будеш у безпеці.

— Гаразд. Гаразд. Гаразд, іншалла. Погнали.

— Зачекай,— сказав він, нагинаючись ближче.— Кілька наступних тижнів свого життя, брате, ти маєш ходити і розмовляти дуже обережно.

— Ти ж мене знаєш,— посміхнувся я.

— Я дійсно тебе знаю,— заявив він.— І знаю демона всередині в тебе.

— Га?

— Демони є в усіх нас. Деякі з них не бажають нам лиха. Вони просто хочуть жити всередині нас. Деякі з них хочуть більшого. Вони хочуть поглинути душі, які їх утримують.

— Знаєш, Абдулло, я взагалі-то не поділяю твоїх думок про демонів.

Він довго на мене дивився, а тим часом у бурштинових очах колихалося неспокійне листя.

— Агов, усе гаразд,— почав я, але він мене урвав.

— Я чув твої слова про те, що немає хороших чи поганих людей. Що якраз наші вчинки бувають хорошими чи поганими, а не люди, які їх роблять.

— Це були слова Хадербгая,— відповів я, дивлячись удалечінь.

— А він почув їх від Ідриса,— випалив Абдулла, і я знову глянув на нього.— Кожна розумна річ, сказана Хадербгаєм, йшла від Ідриса. Але в цьому разі я не погоджуюся ні з Ідрисом, ні з Хадербгаєм, ні з тобою. На світі є погані люди, Шантараме, брате. І врешті-решт є лише один спосіб з ними розібратися.

Він завів мотоцикла й повільно від’їхав, знаючи, що я його наздожену.

Підійшла Карла, і я теж оживив свого залізного коня. Вона сіла позаду мене. Ті парфуми: кориця та чистий уд[92]. На єдину шовкову секунду її волосся торкнулося моєї шиї.

Двигун загуркотів, прогріваючись. Карла прихилилася ближче, поклавши одну долоню на моє ліве плече, а другу — мені під праву руку. Її рука з витатуйованими словами опинилася на моїх грудях.

Усередині мене заграла музика. Домівка. Домівка — це серце, яке ти народжений любити.

Ми проїжджали вигини та схили, а тінь гори, що звела нас разом, губилася в благальних руках дерев. Я мусив різко пригальмувати на темній дорозі, щоб уникнути лежачої перед нами гілки. Карла м’яко на мене впала і так і залишилася. Я не знав, де закінчувалося її тіло, і починалося моє. Навіть не хотів цього знати.

Я збільшив швидкість, щоб подолати крутий підйом наступного пагорба. Вона приготувалася, міцно тримаючись за мене. Якраз у потрібний момент її долоні й пальці ковзнули по моїх ребрах і знайшли серце, щоб відчувати його під час прощання з останнім лісовим склепінням.

Коли ми виїхали на трасу, я швидко й незграбно, неначе закоханий, вихилявся поміж безперервного дорожнього руху. Блудний вітер цілував Карлине волосся навколо моєї шиї. А Карла тислася до мене, її рука лежала на моїх грудях, немов морська зірка, доки ми їхали крізь плями світла, що струменіло з бажання й розчинялося на рекламних щитах вздовж дороги додому.

Розділ 30

— Це було довге прощання,— мовила Карла, дивлячись на від’їзд Абдулли від широкого входу до готелю «Магеш».

— Це була довга поїздка,— зауважив я.

— Так, але Абдулла був емоційний. А таке можна побачити не щодня.

— Що я тобі маю сказати, Карло?

— Ти можеш сказати те, чого ще не розповів.

«Гроші Халеда куплять багато зброї»,— прошепотів мені на прощання Абдулла. Це було не дуже емоційно.

— Усе складно,— сказав я.

— І досі не зізнаєшся.

Карла так і сиділа позаду мене на мотоциклі. В одній руці вона тримала сумку, яку віз для неї Абдулла. З іншого боку її рука лежала на моєму стегні. Бодай раз я радів, що опинився з іншого боку.

— Знаєш,— радісно видав я,— мені це подобається.

— Усе одно не зізнаєшся.

— Але мені це все насправді подобається.

— Що?

— Сидіти тут, на мотоциклі, й ось так розмовляти з тобою.

— Ми не розмовляємо.

— А думаю, що розмовляємо — фактично.

— Про щось мовчати не кваліфікується як розмова, фактично чи як завгодно.

— Ну, може, це розмова навспак.

— Але вона рухається уперед.

Запала коротка тиша. Вулиця навколо нас була чиста й вільна. Буря вже минула, і свіжі мусонні вітри охолоджували узбережжя позаду нас.

— Знаєш, я маю сказати, що збіса класно так з тобою розмовляти.

— Ну,