Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність."

— Ти навчишся.

— Авжеж, я старанно вчитимуся!

Погляд її і далі сяяв захватом. Таґґарт підвівся, щоб знову наповнити свій келих. Йому здавалося, що цей погляд освітлює його, немов прожектор. В ніші за маленьким баром висіло дзеркало, і він помітив своє відображення: високе тіло псувала млява, сутулувата постава, що мов заперечувала будь-яку претензію людини на вишуканість; ріденьке волосся, похмурий рот. Джеймс раптом усвідомив, що дівчина бачить геть не його — перед її зором застигла постать героїчного будівничого, який гордо розправив плечі під вітром, що колошкає йому волосся. Він утішено всміхнувся, думаючи, як від чудово покепкував із дівчиська; це задоволення навіть чимось нагадувало перемогу чи, принаймні, безперечну перевагу.

Пригубивши напій, він глянув на двері своєї спальні, міркуючи, а чи варто завершити цю пригоду в звичний добрий спосіб. Досягти мети йому було нескладно: дівчина була занадто вражена, щоб пручатися. Червонястою бронзою блищало її волосся на схиленій під лампою голівці, на плечі сяяв гладенький клаптик шкіри. Джеймс відвернувся. «Навіщо мені ця морока?» — подумав він.

Натяк на жагу, який він відчув, можна було порівняти хіба що з незначною фізичною незручністю. Почати діяти його спонукала не думка про дівчину, а радше — про всіх тих чоловіків, які б ніколи не проґавили такої нагоди. Хай там як, Джеймс змушений був визнати, що життя випадково звело його з особою, значно цікавішою за Бетті Поп; можливо, кращої людини не було і серед решти його знайомців. Але ця думка його не зачепила. Він не міг віддати цій дівчині перевагу перед Бетті Поп. Він нічогісінько не відчував. Перспектива дістати задоволення не вартувала зусиль; до того ж, він не мав бажання отримувати задоволення.

— Уже пізно. Де ти живеш? — промовив він. — Вип’ємо ще трохи, і я відвезу тебе додому.

Коли він прощався з нею біля дверей якихось обшарпаних умебльованих кімнат у жалюгідному районі, дівчина намагалася подолати відчайдушне бажання поставити йому головне для неї запитання.

— Чи можна мені… — почала вона і замовкла.

— Що?

— Ні-ні, нічого!

Він чудово розумів, що запитання таки пролунає.

— Чи зможемо ми ще колись побачитися? — спромоглась вона нарешті.

Він із насолодою промовчав, прекрасно розуміючи, що охоче надасть їй таку можливість.

Вона ще раз звела на нього очі, ніби прощаючись назавжди, і тихо, проникливо мовила:

— Містере Таґґарт, я дуже вам дякую, бо… тобто… будь-який інший чоловік на вашому місці спробував би… ну, чоловікам більше нічого не потрібно, але ви вищий за це, значно вищий!

Джеймс упритул підійшов до неї і запитав, зацікавлено всміхаючись:

— А ви про це не шкодуєте?

Дівчина відсахнулась від нього, вжахнувшись раптом власних слів.

— Ой, я зовсім не про це! — зойкнула вона. — Господи, я нічого не шукала, не очікувала…

Густо зашарівшись, вона розвернулась і побігла високими крутими сходами будинку.

Таґґарт постояв на тротуарі, охоплений дивним, важким і туманним почуттям задоволення. Складалося враження, ніби він учинив щось доброчесне, і водночас помстився всім тим людям, які вишикувалися вздовж п’ятсоткілометрової гілки «Лінії Джона Ґолта» — вітати перший потяг.

* * *

Коли потяг прибув до Філадельфії, Ріарден покинув її, не мовивши й слова, ніби їхні ночі після пуску першого потяга нової гілки нічого не важили порівняно з денною реальністю велелюдних станційних платформ і тепловозів; реальністю, яку він поважав. Даґні вирушила до Нью-Йорка сама. Зате пізно вечері в двері її квартири подзвонили, і вона зрозуміла, що чекала його.

Ріарден нічого не сказав, переступивши поріг, а просто подивився на неї. Ця мовчанка робила його присутність інтимнішою, ніж цього вдалося б досягти словами. На його обличчі блукала тінь презирливої посмішки, що водночас і визнавала його та її нетерплячку, і засуджувала її. Зупинившись посеред вітальні, він неквапно роззирнувся; це була її квартира, символ його тривалої муки, що розтяглася на два роки; місце, про яке він не наважувався думати і все ж думав; місце, куди він не повинен був приходити, і все ж прийшов, поводячись невимушено, як законний власник. Ріарден сів у фотель, витягнувши ноги, а вона стояла далі, немов сісти її поки що не запросили, і вона чекала на дозвіл.

— Мушу сказати, що ти зробила видатну справу, побудувавши цю залізницю, — промовив він.

Даґні здивовано подивилася на нього; він ніколи не робив їй таких прямолінійних компліментів; захват у Ріарденовому голосі був щирий, проте насмішкувата тінь іще лишалася на його обличчі; їй здалося, що ці слова мовлено з якоюсь конкретною прихованою метою.

— Я цілісінький день відповідав на запитання про тебе, про лінію, про сплав і про майбутнє. А ще — підраховував замовлення на метал. Вони надходять зі швидкістю кількох тисяч тонн на годину. А що було дев’ять місяців тому? Зі мною ніхто й говорити не хотів. Зате сьогодні я мусив відімкнути телефон, щоб не вислуховувати особисто всіх охочих поспілкуватися щодо їхніх супертермінових потреб у ріарден-металі. А ти що поробляла?

— Сама не знаю. Намагалася вислухати звіти Едді… Силкувалася сховатися від газетярів, пробувала знайти рухомий склад, щоб пустити більше поїздів нашою новою лінією, бо заплановані вже не можуть покрити всі потреби, що накопичилися лише за три дні.

– І сьогодні ти не могла відбитися від охочих зустрітися, так?

— Саме так.

– І вони ладні були віддати що завгодно, лише б зустрітися з тобою, так?

— Не знаю… Мабуть.

— Репортери допитувалися в мене про тебе. Хлопчисько з місцевої газети весь час повторював, що ти видатна жінка. Сказав, що йому було б страшно з тобою спілкуватися, навіть якби він мав таку можливість. Його правда. Майбутнє, про яке вони весь час товкмачать і якого так бояться, буде таким, яким зробила його ти. Бо ти маєш сміливість, якої ні в кого з них немає. Завдяки своїй відвазі ти відкрила їм усі шляхи до того, чого вони так прагнуть — до процвітання. Ти маєш звитягу вистояти проти всіх і силу не визнавати нічиєї волі, крім своєї власної.

Даґні перехопило подих: вона зрозуміла його мету. Виструнчившись, витягнувши руки по швах, не здригнувшись жодним м’язом, бездоганно стримана, вона стояла під градом похвал, як під ударами батога.

— Адже тобі теж ставили запитання? — нахилившись уперед, вів своєї Ріарден. — Вони захоплено дивилися на тебе. Вони поводилися так, ніби ти стояла на високій горі, а їм нічого не залишалося, тільки, скинувши капелюхи, споглядати тебе з чималої відстані. Так?

— Так, — видихнула вона.

– І вони дивилися на тебе, не наважуючись наблизитися, боячись мовити слово, навіть доторкнутися