Читати книгу - "Вогнем і мечем"

– Ви, добродійко, теж високо націляєтеся, приблизно де голова пана… Підбийп’ятки…

– А він і дійсно переважає вас мечем і поведенцією, – жваво відповіла дівчина. – Спасибі ж, що нагадали про нього. Хай воно так і буде.

Сказавши це, вона звернулася до литвина:

– Ваша милість, підійдіть же, добродію. Бажаю теж і я мати свого лицаря і, далебі, не знаю, чи можливо на більш мужніх грудях пов’язати шарф.

Пан Підбийп’ятка витріщив очі, ніби вухам своїм не повірив, а потім гепнувся на коліна, так що підлога затріщала:

– Володарко моя! Володарко!

Ануся пов’язала шарф, і зразу крихітні ручки зовсім зникли під лляними вусами пана Лонгина; чути було тільки плямкання та мурчання, на яке пан Володийовський сказав поручику Мігурському:

– Побожитися можна, що ведмідь вулика псує і мед виїдає.

Після чого, дещо розізлившись, одійшов, бо все ще відчував Анусине жало, адже ж він теж свого часу був у неї закоханий.

Та ось уже князь почав прощатись із княгинею, й через годину попрямував до Турова, а війська до Прип’яті.

Уночі на переправі, коли будували плоти для перевезення зброї, а гусари наглядали за роботою, пан Лонгинус сказав Скшетуському:

– От, братушко, притичина!

– Що сталося? – запитав намісник.

– Та чутки з Украйни!

– Які?

– Так говорили ж запоріжці, що Тугай-бей у Крим із ордою пішов.

– Ну й пішов! Про це, я гадаю, ви жалкувати не будете.

– Якраз буду, братушко! Самі ж ви казали, – і справедливо, – що козацькі голови я не маю права зараховувати, а якщо татари пішли, звідкіля ж я візьму три поганські голови? Де їх шукати? А мені вони ой як потрібні!

Скшетуський, хоч і сам був невеселий, усміхнувшись, мовив:

– Здогадуюся, в чому річ! Бачив, як вас нині в лицарі посвячували.

Пан Логинус благоговійно руки склав:

– Воно й правда! Чого приховувати: покохав і я, братушко, покохав… От лихо!

– Не втрачайте надію. Не вірю я в те, що Тугай-бей пішов, а значить, нехристів не менше, ніж ції комарви, буде.

Дійсно, цілі хмари комарів стояли над кіньми і людьми, бо ввійшло військо в край боліт непрохідних, лісів багнистих, луків розмоклих, рік, річок і струмків, у край порожній і глухий, що тільки пущею шумів, про жителів якого в ті часи приказували:

Виділив доньці

Шляхтич Голота

Дьогтю у бочці,

Рижиків низку,

Йоржиків миску

Та клин болота.

На болоті цьому росли, щоправда, не лише гриби, та, всупереч усім віршикам, і чималі поміщицькі багатства. Одначе зараз люди князя, що здебільшого виховувались і зростали в сухих і високих задніпровських степах, очам своїм просто не вірили, і, хоча траплялися в степах місцями трясовини й ліси, тут, одначе, цілий край являв собою суцільну трясовину. Ніч була погожа, ясна, і при світлі місяця, куди не глянь, неможливо було побачити навіть сажня сухої землі. Зарості чорніли над водою, ліси, здавалося, виростали з води, вода хлюпотіла під кінськими копитами, воду витискували колеса повозів і гармат. Вурцель упав у відчай. «Приголомшливий похід, – говорив він. – Під Черніговом од вогню пропадали, а тут вода заливає». І дійсно, земля, всупереч призначенню своєму, не була для ноги твердою опорою, а пружинила, стрясалася, ніби хотіла розступитись і поглинути тих, хто по ній ішов.

Військо переправлялося через Прип’ять чотири дні, потім щодня майже доводилося долати ріки й річечки, що текли в розкислому ґрунті. І жодного моста скрізь. Люд пересувався тут за допомогою човнів та байдаків. Через декілька діб почалися тумани й дощі. Люди вибивалися з сил, намагаючись врешті-решт виборсатися із проклятих цих місць. А князь поспішав, квапив. Він наказував валити цілі ліси, гатити гаті із кругляків і йшов уперед. Жовніри, бачачи, як не щадить він власних сил, як із ранку до ночі не злізає з сідла, роблячи огляд війську, доглядаючи за походом, усім особисто керуючи, не відважувалися ремствувати, хоча поневіряння їхні були непосильними. З ранку до ночі грузнути й мокнути – ось що випало на їхню долю. У коней із копит почав злазити ріг, багато їх в артилерії здохло, тож піхота і драгуни Володийовського самі тягнули гармати. Привілейовані полки, такі, як гусари Скшетуського, Зацвілиховського й панцирні, бралися за сокири, щоби прокладати гаті. Славний це був похід із холодом, голодом і багнюкою, в якому воля полководця і завзяття вояків долали всі перешкоди. Ніхто в краях тих досі не відважувався навесні, під час повені, пройти з військом. На щастя, люди князя жодного разу не зазнавали нападу. Тутешній народ, тихий і спокійний, бунтувати і в гадці не мав і навіть потім, підбурюваний козаками і заохочуваний їхнім прикладом, під прапори до них іти не захотів. Ось і тепер позирав він сонним поглядом на лицарські раті, що цілі й неушкоджені вигулькували, ніби заговорені, з лісів та боліт і зникали, як сон; він же тільки постачав провідників, тихо і слухняно виконуючи все, що від нього вимагали.

Бачачи таке, князь суворо карав усяке вояцьке свавілля, й не летіли вслід війську стогони людські, прокляття та нарікання, а коли після проходження війська довідувалися в якому-небудь продимленому селі, що проходив князь Ярема, люди хитали головами, потихеньку кажучи одне одному: «Вже він добрий!»

Нарешті, після двадцяти днів нелюдських зусиль і напруження, княже військо вступило у бунтівний край. «Ярема йде! Ярема йде!» – полетіло по всій Украйні аж до Дикого Поля, до Чигирина та Ягорлика. «Ярема йде!» – рознеслося по містах, селах, хуторах і пасіках, і од звістки такої коси, вила й ножі випадали з мужичих рук, обличчя полотніли, розгульні натовпи, ніби зграї вовків од звуку мисливського рогу, тікали ночами на південь; татарин, який забрів заради грабунку, сплигував з коня й раз по раз прикладав вухо до землі, а в уцілілих іще замках і фортечках били в дзвони і співали: «Te Deum laudеamus!»[110]

Але сей грізний лев улігся на рубежі краю, що збунтувався, маючи намір оддихатися.

Він збирався на силі.

Розділ XXVI

Тим часом Хмельницький, побувши певний час у Корсуні, до Білої Церкви відійшов і зробив її своєю столицею. Орда розташувалася кошем по інший бік річки, вчиняючи набіги по всьому Київському воєводству. Так що пан Лонгинус Підбийп’ятка даремно бідкався стосовно браку татарських голів. Скшетуський