Читати книгу - "Смерть Верґілія"

спохмурнілій бляклості все довкола застигло, завмер навіть пташиний щебет; ох, ніколи вже сон не повернеться! Але Плотія, до нього зі сну нахилившись низенько-низенько (він навіть відчув її подих), пролебеділа тихесенько — і було то, немов таїни передвістя: «Не тужи так за ним, я ж бо тебе не покину і в будучині неспіваній; з минулим тебе вже ніщо не пов’язує, йди, йди до мене, коханий». Так шепотіла вона, немовби своїм шепотінням хотіла вдихнути, крім слів, у бляклий, безживний, але ще відчутний світ живу ніжність спокійного сну; так шепотіла вона у вселенську застиглість, щоб відшепотітися й тихо принишкнути, ніби цей клопіт забрав їй усю її кволу снагу. Надовго запала тиша; чоловік край вікна — той, що ім’ям всіх богів владарював над світом, той, крихкотілий намісник богів на землі, — не відводив очей від уже тьмяного й щодалі тьмянішого краєвиду, від того громаддя дахів і ліній; тиша і спокій панували довкола, та це вже не був той сон, це вже не був той спокій і мир, який досі незримо витав тут; це був непохитно-суворий мир Авґуста, і тільки лаврова духмяність, що сонним подихом усе ще стелилася в цьому покої, лишалась нагадуванням про ніжну й немерхлу царину квітів, на окрайку якої, вже майже черствий і суворий, стояв — і стоїть — лавр.

Несподівано різко, дуже різко Авґуст повернув назад голову.

— Вернімось до справи, Верґілію… Чому ти надумав свою «Енеїду» знищити?

Зненацька застало його це запитання, ох, зненацька, і першої миті він навіть не знав, що сказати.

— Ти щось казав про недосконалості; хай і так, хоч сам я у них і не вірю. Одначе в поезії немає такої недосконалости, здолати яку не до снаги Верґілію… Отже, це були просто відмовки.

— Я не досяг своєї мети.

— Мені це пояснення також нічого не каже… То яка ж, яка в тебе мета?

Різке, дуже різке і пряме було це запитання; Авґуст знов підійшов до його ложа, він скидався тепер на суворого, немилосердого батька, і просто дивно, дуже дивно було, що перед ним закрадався у душу ляк — не лише через їхню різницю у віці (адже вона, як-не-як, таки була), а скоріш через те, що кожен, хто знав Авґуста, вже давно мав би звикнути до цієї його різкої манери допитувати, — звикнути так, щоб її не боятися. Ляк викликала, мабуть, уже сама незаперечна правомірність запитання; хто не знає, як відповісти на нього, того охоплює ляк. Далебі, де шукати мету? Її не знайти, вона також розвіялась під гнітом нестерпним цієї хвилини! Ох, де ж та мета? О Плотіє, подай свій провісний голос! Назви ж ту мету!

І озвалася Плотія, і пролунали слова її так, ніби спогад:

— Я несу твою долю; і мета твоя — у моєму знанні.

Тоді Авґуст — він, коли прагнув чогось домогтися, й це любив часто робити у своїх допитах — знов перейшов на свій звичний, звабливо-люб’язний тон, який йому так пасував:

— Цілей багато, Верґілію; їх у мене й самого таки чималенько, і з-поміж них твоя дружба — далебі, не на останньому місці, бо я хочу зажити ще й слави, що був колись другом самого Верґілія… Одначе зізнайся нарешті: яку ж то жахливу мету ти забрав собі в голову, що вона породила таке несосвітенне рішення?..

І знов лихоманка нагадала про себе; він відчував її межи гарячими пальцями; ще й так тиснув перстень… І все ж відповісти таки доведеться.

— Яку я мету?.. Знання, істину… Усі цілі там… У пізнанні…

— І ти гадаєш, що цієї мети не досяг.

— Її не досягне ніхто.

— Виходить… ти сам себе і заперечуєш; тоді важко збагнути, навіщо і далі терзати отак собі душу… Смертним не все до снаги.

— Але я до пізнання не зробив навіть першого кроку і зробити його й не спробував… все таке суперечливе… все було суперечливе…

— Ти про що? Ти й сам не ймеш віри у те, що кажеш; і годі про це. — Авґустів голос зробивсь роздратованим; Цезар був невдоволений.

— Так воно й є.

— Верґілію, любий…

— Ох, Октавіане…

Тихенько хитнулась лампада, хоч повітря в покої не поворухнулося навіть; тихенько дзеленькнув срібний ланцюжок. Чи не додався до сонячного затемнення ще й землетрус? Страху він, однак, не відчув; його тіло було, мов той човник, що його тихо погойдує хвиля, — мов човник, готовий пуститися в плавання, й Авґуст на березі по-дружньому допомагав приготувати його до відчалу, а вдалині — морське дзеркало, рівненьке, не побрижене жодною хвилькою, у гладіні його відбивалося блякле світло — здіймалося і опускалось усією своєю поверхнею.

І Авґуст, про землетрус також анітрохи не думаючи, по-дружньому мовив:

— Послухай мене, мій Верґілію, послухай товариша і воднораз того, хто знає твою поезію. Твоя «Енеїда» наповнена високим пізнанням, у ній — широка картина Риму, ти змалював його всього — з богами його, ратоборцями і простолюдом; ти змалював його славу і його благочестя, змалював усі римські терени і римські часи, що сягають корінням аж до могутнього нашого троянського пращура… Закарбував ти усе… Хіба тобі це — не пізнання?

— Закарбував? Карбувати, закарбувати… Ох-ох-ох… Так, я хотів закарбувати усе — все, що було, все, що є… Та зробити це неможливо, мені не вдалося…

— Тобі це вдалося, Верґілію!

— Мені не терпілося все пізнати… тим-то й хотілось усе записати… Бо така вже поезія; ох, поезія — це нетерплячка усе пізнавати, поезія прагне пізнання, одначе на більше, ніж прагнення, вона не спроможна…

— Я згоден з тобою, Верґілію, така вже поезія; у житті їй до всього є діло, тим-то вона і божественна.

Проте в чому істина, не розумів ані Цезар, ані хто інший; ніхто не усвідомлював, що божественність у красі — лише видима, що божественна видимість — ще не сама божественність.

— Щоб пізнати життя, о мій Цезаре, не потрібна поезія… Гадаю, для римських теренів, для римських часів, як ти оце висловивсь, Саллюстій і Лівій багато потрібніші, ніж мої вірші, і навіть якби я був селянином — чи, правильніше сказати, навіть якби я міг таким бути, — то, щоб землеробство пізнати, творіння, приміром, Варрона були б мені куди важливіші, аніж власні «Георгіки»… Що ми, поети, поряд з такими, як високоповажний Варрон?! Не хочу образити гідність своїх побратимів-поетів, але від самого лише славослів’я пуття не багато, а вже у пізнанні — то й поготів.

— Кожен робить свій внесок у пізнання життя; його робить і кожне сподіяне твориво,