Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

Сен-Клер дуже мало бував удома. Свої дні він проводив у щоденній діловій біганині, намагаючись заглушити біль. Він сподівався на нові враження, переконував себе, що життя триває. Якби не чорний траурний креп на капелюсі, ніхто б і не здогадався, що цей чоловік щойно втратив ту, кого любив понад усе. Він бував у товаристві, усміхався і розмовляв, вирішував справи, читав газети. Могло здатися, що він живе, як раніше, буцім нічого й не трапилося. Ніхто навіть уявити собі не міг, що ця безтурботність — лише маска, за якою ховається могильний холод і спустошена душа.

— Сен-Клер — предивна людина! — скаржилася Марі міс Афелії на чоловікову байдужість. — Я завжди думала, що Єва — найдорожча для нього людина, і прощала йому за це навіть холодне ставлення до мене, його дружини. А тепер розумію, що він взагалі нікого не любить! У його грудях не серце, а камінь. Він її забуває. Відмовляється навіть говорити про неї. Я навіть подумати не могла, що мій чоловік виявиться таким товстошкірим.

— Тихі води греблі зносять, — багатозначно сказала міс Афелія.

— А! Камінь каменем. Глибину горя приховати неможливо, бо воно все одно дає про себе знати. Ті, хто здатні на глибокі почуття, — нещасні люди. Як же я заздрю Сен-Клерові: живе собі, як і жив. Йому не збагнути мого страждання.

— Від господаря залишилися шкіра та кістки, місіс. Слуги кажуть, що він відмовляється їсти, — втрутилася в їхню розмову няня і додала, витираючи сльози: — Та хіба він зможе забути Єву?! Її усі пам’ятатимуть, нашу крихітку!

— Навіть не знаю… Хай там що, а мене йому зовсім не жаль, — продовжувала Марі. — Він жодного разу не висловив мені співчуття, а материнське серце… Воно… та куди там батьківському.

— Чужа душа — темний ліс, — заступилася за Сен-Клера міс Афелія.

— Правильно! Того, що відчуваю я, не знає ніхто. Лише Єва розуміла мене, лише вона єдина, та її більше немає зі мною! — Марі відкинулася на спинку крісла і гірко розплакалася.

Марі Сен-Клер належала до того типу людей, які цінують лише те, що втрачають. Їй усе не подобається, поки воно є, але те, що загублене назавжди, вона підносить до небес.

А тим часом у Сен-Клеровому кабінеті відбувалася інша розмова.

Том ходив за господарем і бачив, як той пішов до свого кабінету. Він довго чекав, але Сен-Клер так і не вийшов. Том вирішив подивитися, чи усе гаразд, і тихенько увійшов до кабінету. Сен-Клер лежав на дивані обличчям униз, а перед ним на подушечці — розкрита Біблія Єви. Том присів поруч, не наважуючись звернутися до господаря. Сен-Клер помітив його і, побачивши перед собою таке співчутливе обличчя, сповнене любові та скорботи, узяв Тома за руку і притиснувся до неї чолом.

— Томе, вірний друже, світ мені немилий!

— Я знаю, господарю, знаю, — сказав розуміюче Том. — Та якби ви подивилися вгору… туди, куди янголи віднесли нашу Єву, до Господа нашого!

— У тому й біда, друже, що я нічого там не бачу.

Том тяжко зітхнув.

— Мабуть, таке благо дароване лише дітям та ще простим бідним душам, як оце твоя. Чому це так, Томе?

Том тихенько процитував фразу зі Святого Письма, яка точно відповідала на Сен-Клерове запитання:

— «Ти приховав це від мудрих та розумних, відкривши немовлятам. О Отче, така була твоя воля».

— Томе, я не вірую. Не можу. У мене натура така, я завжди усе піддаю сумніву, — щиро говорив Сен-Клер. — Я так хочу повірити у те, що написано в Біблії, але у мене не виходить!

— Моліться, господарю, так: «Вірую, Господи! Допоможи мені повірити!»

— Що нам відомо? — продовжував Сен-Клер, ніби розмовляв сам із собою. — На чому трималася Євина віра, її любов до людей і неба? Може, це все дитячі фантазії, і вони розвіялися з останнім її подихом? І немає більше нашої Єви, немає небесної обителі, немає ніякого Христа… нічого немає?

— Є, господарю! Я вірю, я знаю, що є! — вигукнув Том, падаючи на коліна. — І ви вірте!

— А звідки ти знаєш, що існує якийсь Христос-спаситель? Адже ти ніколи його не бачив. Як у це можна повірити?..

— Я душею відчуваю, господарю. Коли мене продали, розлучили з дружиною та дітьми, мені здавалося, що я помираю, бо мене позбавили усього, що я любив. А потім Господень голос сказав мені: «Нічого не бійся, Томе!» І я поклався на Нього, душа моя наповнилася світлом і спокоєм. Я тепер щасливий, я усіх люблю і ні на кого не тримаю зла. Я раб Господній, нехай буде воля Його в усьому, нехай моє життя буде таким, як він вирішить. Все, що я маю, — його милості. Я вірю усім серцем, що він допоможе і вам.

Голос Томів зривався, у його очах стояли сльози. Сен-Клер поклав голову йому на плече і міцно стиснув його чорну, мозолисту і таку надійну руку.

— Ти любиш мене, Томе? — запитав Сен-Клер.

— Життя не пошкодував би, щоб мій господар увірував!

— Дурний ти, Томе, дурний! — сказав Сен-Клер, устаючи з дивана. — Я не вартий того, щоб таке добре серце спопеляла любов до мене.

— Дорогий мій господарю! Не я один люблю вас. Христос також любить, у стократ сильніше!

— Ну і звідки ти це знаєш, Томе?

— Відчуваю, відчуваю її — «любов Христову, що перемагає розум!»

— Дивно! — вимовив Сен-Клер, відвертаючись від Тома. — Як же все-таки дивно, що життя і смерть людини, якої вже немає тисячу вісімсот років, і досі так сильно впливає на людей. Коли так, то Христос людиною не був, бо ніщо людське так довго не триває. Ось чого мене навчала мати, ось кому я молився, будучи дитиною. Я вірю в це й донині.

— Господарю, чи не будете ви такі ласкаві почитати мені? — попрохав Том, — Відтоді, як вона померла, ніхто мені не читав, а вона так проникливо читала ось цей уривок.

Том вибрав одинадцятий розділ Євангелія від святого Іоанна, де описувалося воскресіння Лазаря. Сен-Клер читав уголос, часто зупиняючись і борючись із хвилюванням, яке породжувала у його душі ця зворушлива розповідь. Том, молитовно склавши долоні, на колінах стояв біля дивана, і обличчя його світилося любов’ю та вірою.

— Томе, — прочитавши розділ до кінця, запитав Сен-Клер, — ти у це віриш?

— Мені здається, що я бачу це на власні очі, господарю!

— Я