Читати книгу - "Тінь вітру"

Знову мені забракло щирості, і я став огидний собі самому. Обличчя Нурії Монфорт стало переді мною. Мене досі переслідував її запах, дотик її губ, образ її письмового столу, такого бездоганно охайного, її сумні, мудрі очі...

— Кілька разів, — повторив я.

— Чого ти з нею розмовляв? Що між вами спільного?

— Вона давня приятелька Хуліана Каракса. Я пішов на зустріч із нею, щоб розпитати, що вона пам’ятає про Каракса. Ось і все. Вона дочка Ісака, сторожа. Саме він і дав мені адресу.

— А Фермін був з нею знайомий?

— Ні.

— Звідки ти знаєш?

— Як ти можеш сумніватися у Фермінові? Невже ти віриш у всю цю брехню?.. Усе, що Фермін знав про цю жінку, — це те, що я йому розповів.

— Саме тому він переслідував її?

— Так.

— Бо ти попросив його.

Я не відповів.

Батько тяжко зітхнув.

— Ти не розумієш, тату.

— Звичайно. Я нічого не розумію. Геть нічого.

— Тату, хіба ми не знаємо Ферміна?

— А що ми знаємо про Ферміна, га? Виявляється, ми навіть не знали його справжнього імені!

— Ти помиляєшся щодо нього.

— Ні, Даніелю. Помиляєшся ти. Хто просив тебе втручатися в життя інших?

— Я вільний розмовляти, з ким бажаю.

— Гадаю, що ти почуваєшся вільним і від наслідків.

— Ти натякаєш, що я відповідальний за смерть цієї жінки?

— Ця жінка, як ти її називаєш, мала ім’я та прізвище, й ти був з нею знайомий.

— Нема потреби про це мені нагадувати, — відповів я зі сльозами на очах.

Батько сумно подивився на мене й похитав головою.

— Боже, навіть не хочу думати, що відчуває бідолашний Ісак.

— Це не моя провина, що вона померла, — тоненько протягнув я.

Невже, якщо я повторюватиму ці слова достатньо часто, мені вдасться повірити в них?!

Батько пішов до задньої кімнати, досі хитаючи головою.

— Ти знаєш, за що ти відповідальний, а за що ні, Даніелю. Іноді мені здається, що я більше не знаю, хто ти.

Я схопив свій плащ і побіг на вулицю, під дощ, де ніхто мене не знав.

Віддавши себе у владу крижаного дощу, я крокував невідомо куди. Очі мої були опущені; в уяві поставав образ Нурії Монфорт, неживої, розпластаної на холодній мармуровій плиті. Її тіло, вкрите колотими ранами...

Діставшись перехрестя вулиці Фонтанела, я навіть не поглянув на світлофор. Зненацька сильний порив вітру вдарив мені в обличчя. Озирнувшись, я побачив стіну з металу та світла, яка зі свистом неслася на мене на повній швидкості. В останню мить якийсь перехожий відштовхнув мене зі шляху автобуса. Я витріщився на сталевого бегемота, який пронісся в п’ятьох сантиметрах від мого обличчя. Доля секунди — і я б опинивсь під колесами.

Коли я збагнув, що трапилося, людина, яка врятувала мені життя, була вже на пішохідному переході. Силует у сірому плащі. Важко дихаючи, я не міг зрушити з місця. Крізь пелену дощу побачив, що мій рятівник зупинився на іншому боці вулиці й дивився на мене, стоячи під зливою. То був третій поліціянт, Паласіос. Щільна стіна автомобілів розділила нас, а коли я подивився на той бік вулиці знову, Паласіоса там уже не було.

Я попрямував до будинку Беа, не в змозі більше чекати. Мені вкрай потрібно було згадати все те добре, що в мене було, що вона подарувала мені. Збіг сходами вгору й зупинився біля дверей помешкання Аґіларів, майже не дихаючи. Узявся за дверний молоток і, зібравши всю свою мужність, тричі постукав. Поки чекав, подумав, що промок до кісток. Відкинув волосся з лоба й сказав собі: жереб кинуто. Якщо пан Аґілар справді хоче переламати мені ноги й розбити пику — чим швидше він це зробить, тим краще.

Постукав знову. Через кілька секунд почув кроки, що наближалися. Вічко на мить відкрилося. Чорне підозріливе око дивилося на мене.

— Хто там?

Я впізнав голос Сесілії, однієї зі служниць, яка працювала в Аґіларів.

— Сесіліє, це Даніель Семпере.

Вічко закрилося, й через кілька секунд я почув, як відсуваються клямки. Великі двері повільно відчинилися. Мене зустріла Сесілія у формі та очіпку, зі свічником у руці. Судячи з її переляканого обличчя, я скидався на привида.

— Добривечір, Сесіліє. Беа вдома?

У погляді служниці читалося нерозуміння. Останнім часом я майже не приходив до Аґіларів, а коли приходив, то лише до Томаса, тож Сесілія сприймала мене виключно як Томасового шкільного приятеля.

— Панни Беатріс немає...

— Вона кудись пішла?

Сесілія, яка й у кращі часи відзначалася полохливістю, настрахано кивнула.

— Не знаєш, коли вона повернеться?

Служниця знизала плечима.

— Вони з паном та панею Аґілар пішли до лікаря десь дві години тому.

— До лікаря? Беа захворіла?

— Не знаю, пане.

Поміркувавши хвильку, я вирішив продовжити допит бідної служниці. Відсутність батьків Беа відкривала переді мною інші шляхи.

— А Томас удома?

— Так, паничу Даніелю. Заходьте, я його покличу.

Я увійшов до передпокою. Раніше я б попрямував просто до кімнати мого друга, але я вже так давно тут не був, що почувався як незнайомець. Сесілія зникла в коридорі, огорнута світлом свічки, а мене лишила в темряві.

Мені здалося, наче я почув голос Томаса вдалині, а потім знову кроки, що наближалися. Я вже гарячково вигадував привід, який пояснював би мій несподіваний візит; але у дверях передпокою знову з’явилася Сесілія. Вона з прикрістю дивилася на мене. Чемна посмішка сповзла з моїх вуст.

— Панич Томас каже, що він дуже зайнятий і не може зустрітися з вами зараз.

— Ти сказала йому, хто я? Даніель Семпере?

— Так, паничу Даніелю. Він наказав мені вас провести.

Я кивнув, не знаючи, що й сказати.

Служниця відчинила двері будинку, який я ще нещодавно вважав за свою другу оселю.

— Вам потрібна парасолька?

— Ні, дякую, Сесіліє.

— Мені дуже прикро, паничу Даніелю, — повторила вона.

Я слабко всміхнувся.

— Не хвилюйся, Сесіліє.

Двері зачинилися, залишивши мене у напівтемряві. Я постояв кілька хвилин, а потім поволочився додолу сходами.

Досі немилосердно лив дощ. Я пішов вулицею вниз. Діставшись рогу, зупинився й на мить оглянувся. Подивився на помешкання Аґіларів. Побачив Томасів силует у вікні його спальні. Він непорушно стояв і дивився на мене. Я помахав йому рукою, але він не відповів, а за кілька секунд відійшов від