Читати книгу - "100 чарівних казок світу"

Побігла кішечка в свинюшник. Свині лежать такі ситі й гладкі, що й з місця не можуть рушити.

– Чого ви, свині, такі гладкі стали, що й ходить вам не можна? – питає кішечка в свиней.

– А тим ми такі ситі стали, що нам тепер, за нового хазяїна, дають доволі полови, ще й на другу потраву гарбузів, а в неділю ще й картоплі й ячменю. А той хазяїн, що був передніше, мабуть, дуже любив полову й сирі гарбузи, та сам їв, а нам тільки показував. Тим-то в нього й таке пузо було виросло, що насилу було носить: отаке достоту, як у тієї старої льохи. Ось бач! ще й зостались збитки од гарбузів. От на, покуштуй, яке добро оці сирі гарбузи!

Кішечка понюхала, полизала гарбуза й виплюнула.

– Якби мені князівна подала з свого столу, та ще й на золотій тарілці, то, може б, я знайшла в йому якийсь смак, – каже кішечка.

Ото побігла кішечка в псарні. Собаки гладкі, аж качаються од ситі по псарні та регочуться.

– Собаки мої милі, собаки мої любі! Чого ви колись були сухі, аж ребра на вас було знать, а тепер од ситі трохи не луснете? – питає кішечка в собак.

Собаки були дуже розумні, бо вчились в добрій школі, де набрались розуму, та й кажуть: – Та той хазяїн, що був над нами передніше, крав гроші, що давали йому на обметицю для нас; а новий хазяїн не ховає грошей в свою кишеню, а нам дає донесхочу пійла з обметиці та висівок, та ще й на другу потраву прикидає по шматочку м'яса, а в святки на третю потраву приносять нам кістки з різниць, та ще й з мозком всередині. Там такий смак, такий смак, що ми аж облизуємо морди одна одній.

– А де ж живе ваш новий хазяїн? – спитала Богаза.

– А ото ж його хатина під волоським горіхом, – сказала одна дуже розумна собака.

Кішечка побігла до невеличкої хатини. Вікно було одчинене. Вона видряпалась на волоський горіх і заглянула в вікно. Коло столу сидів Улас і лагодив старого синього жупана. Богаза зараз впізнала Уласа: він тепер став ще кращий: лице стало біле, чорні високі брови аж вилискувались, кучері лисніли, а карі тихі очі блищали, як зорі на погоду. Кмітлива кішечка сиділа на дереві та все кмітила та дивилась на Уласа, поки й сонце не зайшло, поки чорна ніч не вкрила землю. Тільки що смеркло, Улас роздягся, потім витяг з-за пазухи лебедине перо. Перо засяло на всю хату, як сонце. Він його знов сховав за пазуху й ліг спати.

Тільки що він добре заснув, Юруш закрався тихесенько до хатини, ще тихіше одчинив двері, увійшов у хату, кинувся на сонного брата та й ухопив його однією рукою за горло, а другу засунув у його пазуху, щоб дістати перо. Улас прокинувся, захарчав, але він був страшенно дужий: в одну мить схопився з ліжка й штовхнув брата в груди так, що той дав сторчака і вдарився головою об стіну.

– За що ти хотів моєї смерті? – спитав Улас у брата.

– Дай мені те лебедине перо, що ти носиш за пазухою.

– А що? Може, хочеш князівну за жінку взять через це перо? Ще тобі мало грошей?

– Хочу взять Богазу за себе й стати князем в цьому царстві; а ти князівни не візьмеш, бо ти дурень.

– Бери перо, коли воно тобі дасться в руки, – сказав Улас і висмикнув перо з-за пазухи.

Юруш вхопив перо в руки. Перо запалало, мов огонь, і попекло Юру-шеві руку так, що шкура на пальцях зашкварчала. Юруш крикнув, аж підскочив. Хтось на волоському горісі зареготався. Брати зирнули в вікно. З дерева знявся білий лебідь і піднявся вгору. На одному крилі блищало, як сонце, довге перо й освітило увесь садок, і палац, і обох братів у хатині.

– Бач, брате! Перо не дається тобі в руки, бо ти неправдою живеш: воно попече тобі не тільки тіло, а й душу, бо це не перо, а честь, сумління та правда.

– Та душу нехай пече, аби тільки рук не пекло; я в душу нічого не почуваю, а тільки в шкуру. Але горенько моє, що воно пальці смалить! – сказав Юруш.

– А я почуваю і в душу, і в сумління, – промовив Улас.

Юруш втік з хати, облизуючи попечені пальці. Тим часом Юруш піднімався все вище. Князь Чолак уподобав його так, що настановив доглядачем над усім в палаці та над усіма своїми палацами й забудуваннями. Юруш жив в пишному домі, серед широкого садка, їв із срібних тарілок золотою ложкою, їздив на дорогих баских конях та брав хабарі з усіх двірських.

«От тепер я пан над панами. Коли б ще мені запобігти ласки в князівни та ожениться на ній, то я згодом став би, може, й князем», – частенько думав Юруш.

Він задумав згубити з світа брата. Раз прийшов він до брата та й каже:

– Знаєш що, Уласе! Богазі забажалось мать молоде орленя. Вона бажає, щоб ти дістав його з орлиного гнізда в скелях.

Юруш мав на думці, що Улас скрутить собі в'язи в скелях.

– Не знати що оце заманулось тій князівні, неначе в петрівку мерзлого! – обізвався Улас.

Одначе він пішов в гори та в скелі й наглядів орлине гніздо на високій скелі в печері. Скеля стриміла, як стіна. Чорна печера темніла високо, високо в стіні. Однизу ні вийти, ні вилізти; зверху можна було тільки до того гнізда на вірьовці спуститися.

Улас достав дві міцні вірьовки, прив'язав один кінець до ялини над самою скелею, переплутав дві вірьовки шнурками, неначе шаблями, так що з двох вірьовок вийшла ніби драбина. Потім підглядів, як орлиця вилетіла з гнізда шукать здобутку й поживку, і спустився по вірьовках наниз до самої печери. Він глянув униз, і в його голова заморочилась.

Спустившись по вірьовках, він вліз в печеру, взяв одно орленя, посадив його в кошик, прив'язав кошик до себе й почав вилазить по вірьовках вгору. Коли десь узялась орлиця над високими скелями. Вона крутилась, крутилась над скелею, а далі, як стріла, шугнула просто на Уласа