Читати книгу - "Заручені"

Виходячи, він помітив біля самісіньких дверей,— і був мало не перечепився,— двох жінок, які майже лежали на землі. Одна була досить літня, друга молодша, з немовлям на руках, яке, марно посмоктавши обидві груді, розпачливо кричало. Смертельна блідість вкривала їхні обличчя, а поряд стояв чоловік, на виду і в постаті якого ще відчувались рештки колишньої сили, знекровлений і виснажений тривалим недоїданням. Усі троє простягли руки юнакові, що твердим кроком бадьоро виходив з шинку. Ніхто з них не мовив і слова. Та яке благання могло бути сильніше?

«Така, видно, воля господня»,— подумав Ренцо. Він засунув руку в кишеню, дістав звідти свої останні сольдо й, поклавши їх у найближчу простягнуту руку, рушив далі.

Обід і добре діло (адже ми складаємося з тіла й душі) ще більше сповнили його радістю й підбадьорили. В усякому разі, розлучившись отак з останніми своїми дрібняками, він нараз відчув таку впевненість у майбутньому, якою навряд чи перейнявся б, знайшовши на дорозі вдесятеро більше. Бо коли провидіння підтримало цього дня знесилених бідаків, приберігши для них останні гроші якогось чужинця, втікача, зневіреного в своєму завтрашньому дні, то подумайте, як же воно могло потім кинути в біді того, кого обрало своїм знаряддям, кому послало таке живе, таке дійове й рішуче нагадування про себе? Приблизно такими були думки нашого юнака, тільки, мабуть, не такі ясні й чіткі, як те вдалося висловити мені. Всю решту дороги він обмірковував свої справи, і йому здавалося, що геть усе сприяє йому. Голод має скоро скінчитися. Адже врожай збирають щороку. А поки що в нього є двоюрідний брат Бортоло й умілі руки. Крім того, вдома лишилося трохи грошей, нехай їх перешлють йому сюди. З ними можна сяк-так перекрутитися від дня до дня, дочекавшися часів достатку. «А коли врешті повернеться достаток,— мріяв далі Ренцо,— то знов настане жарка пора: хазяїни навперебій ганятимуться за міланськими робітниками, які краще від усіх знають своє ремесло. Міланські робітники задеруть носа: кому потрібні люди з хистом, тон хай добре й платить; попливуть такі гроші, що на одного вистачать з лишком, дещо можна буде відкласти й про чорний день, отоді напишу й жінкам, щоб вони приїхали... А втім, навіщо чекати так довго? Хіба я не зможу, трохи заощаджуючи, влаштуватися тут уже цієї зими? Ото й заживу тут. Курато є всюди. Приїдуть мої любі жінки, і ми візьмемося за господарство. А яке задоволення гуляти оцією дорогою всім укупі! Дістатися возом аж до Адди, і пополуднувати на березі, саме на березі, і показати жінкам місце, де я сідав у човен, тернові зарості, через які я пробирався, та де я спинився подивитись, чи не видно на річці човна».

Ренцо підійшов до селища, в якому жив його двоюрідний брат. Перш ніж переступити поріг, він іще здалеку побачив височенну будівлю з багатьма рядами великих вікон. Упізнавши прядильню, він зайшов досередини й серед гуркоту падаючої води та коліс гучним голосом спитав, чи немає тут такого собі Бортоло Кастаньєрі.

— Синьйора Бортоло? Та онде він!

«Синьйора? — добрий знак»,— подумав Ренцо й, побачивши брата, побіг йому назустріч. Той озирнувся, впізнав юнака, який підійшов, мовивши: «А ось і я». З радісними вигуками, сплеснувши руками, обидва кинулись обіймати один одного. Після перших привітань Бортоло відвів Ренцо чимдалі від шуму машин та від цікавих очей, до іншого приміщення, й сказав йому:

— Я радий тебе бачити, але ж ти дивак! Я ж бо стільки разів кликав тебе, а ти ніяк не хотів приїжджати; тепер же ти нагодився в дещо скрутну пору...

— Та я, сказати тобі щиро, пішов не своєю волею,— мовив Ренцо і якнайкоротше, проте неспроможний стримати хвилювання, розповів йому свою сумну історію.

— То це зовсім інша справа,— сказав Бортоло.— Бідолашний Ренцо! Коли ти розраховуєш на мене, я тебе не залишу. Звичайно, зараз попиту на робітників немає,— навпаки, всяк через силу тримає своїх, аби тільки не розгубити їх і не згорнути діло. Між іншим, хазяїн мене любить, та й гроші в нього є. І, знаєш, не хвалячись можу сказати, що цим він головним чином зобов'язаний мені: він має капітал, а я — трохи хисту. Я тут головний майстер, розумієш? Ну, та й потім, сказати правду, я в нього на всі руки... Бідолашна Лючія Монделла! Я її пам'ятаю, ніби бачив учора,— чудесна дівчина! В церкві завжди така статечна, а коли, бувало, йдеш повз їхній будиночок... Як зараз бачу цей будиночок, майже за околицею, з чудовим фіговим деревом, що звисає за огорожу...

— Не треба, не треба, Бортоло, припинімо цю розмову.

— Я хотів тільки сказати, що коли, бувало, проходиш повз їхній будиночок, то вічно чуєш, як дзижчить мотовило, дзижчить собі й дзижчить. Ну ж цей дон Родріго! Уже в мій час він був на поганій дорозі, а тепер, бачу, зовсім розперезався,— поки Господь не загнуздав його. То отже, як я тобі сказав, і тут голод трохи дається взнаки... До речі, як ти на те, щоб під'їсти?

— Та я нещодавно попоїв, іще в дорозі.

— Ну, а як у нас справи щодо грошенят?

Ренцо підняв руку, підніс її до рота і злегка дмухнув на долоню.

— Дурниці,— сказав Бортоло.— Гроші в мене є, про це ти не турбуйся, скоро вже, скоро, дасть бог, справи налагодяться, ти їх мені повернеш та й собі відкладеш.

— Та в мене дома є ще якась дещиця, я попрошу переслати їх сюди.

— Чудово, а поки що розраховуй на мене. Господь послав мені достаток, щоб і я робив добро, то кого ж мені підтримувати, як не родичів і друзів?

— Я завжди покладався на провидіння,— вигукнув Ренцо, тепло потискаючи руку доброму братові.

— То отже,— провадив той,— у Мілані збили добру бучу. Мені здається, вони всі трохи побожеволіли. Чутки про це, певна річ, докотилися й до нас, але мені хочеться, щоб ти розповів докладніше. Так, нам є про що поговорити! У нас тут, бачиш, набагато спокійніше, все робиться трохи розсудливіше. Місто закупило в одного купця з Венеції дві тисячі тюків зерна, привезеного з Туреччини. Але, знаєш, коли йдеться про хліб насущний, то не доводиться бути