Читати книгу - "Твори. Том 1"

Раптом щось торкнулось його ноги під столом. Він тихо посунув коліно і натрапив на ногу сусідки, що не відсторонилась від цього дотику. В цю мить вони не розмовляли між собою, бо обоє обернулись до своїх сусідів.

Серце в Дюруа завмерло, і він ще трохи присунув своє коліно. Йому відповів легкий потиск. І він зрозумів, що їхнє кохання починається знов.

Що говорили вони після цього? Майже нічого, але їхні губи тремтіли кожного разу, коли зустрічались їхні погляди.

Проте Дюруа, бажаючи бути люб'язним з дочкою патрона, час од часу звертався до неї з якою-небудь фразою. Вона відповідала так само, як і мати — не задумуючись над змістом своїх слів.

По праву руч од пана Вальтера сиділа віконтеса де Персмюр з виглядом принцеси, і Дюруа не міг без усмішки дивитись на неї.

— А чи знаєте ви другу, ту, що підписується «Рожеве доміно»? — тихо спитав він у пані де Марель.

— Баронесу де Лівар? Звичайно, знаю.

— Вона така ж, як ця?

— Ні. Але не менш цікава. Висока, сухорлява, шістдесяти років, з фальшивими кучерями, із штучними зубами, з переконаннями часів реставрації і з туалетами тієї ж самої доби.

— І де тільки вони надибали цих допотопних матрон?

— Уламки знаті завжди в пошані у вискочок з буржуазії.

— І ніякої іншої причини нема?

— Іншої немає.

Далі розпочалась політична дискусія між патроном, двома депутатами, Норбером де Вареном і Жаком Рівалем. Вона тривала аж до десерту.

Коли повернулись у вітальню, Дюруа знов підійшов до пані де Марель і, дивлячись їй у вічі, спитав:

— Ви дозволите мені провести вас додому сьогодні?

— Ні.

— Чому?

— Тому що нан Ларош-Матьє, мій сусід, проводить мене до самих дверей кожного разу, коли я тут обідаю.

— Коли ж я вас побачу?

— Приходьте завтра до мене снідати.

І вони розійшлись, нічого більше не сказавши одне одному.

Дюруа залишився недовго, бо йому стало нудно. На сходах він наздогнав Норбера де Варена, який теж щойно вийшов. Старий поет узяв його під руку. Він уже не боявся його суперництва в газеті, бо вони працювали в різних галузях, і виявляв до свого колеги старечу приязнь.

— Чи не проведете мене трохи? — мовив він.

— Охоче, любий метре, — відповів Дюруа.

І вони поволі рушили по бульвару Мальзерб.

Париж був майже безлюдний у цю холодну ніч; такі ночі здаються просторішими від інших, зорі світять мовби з більшої високості, а повітря приносить у своєму крижаному подиху щось із надзоряної далечини.

Деякий час обидва мовчали. Потім Дюруа мовив знічев'я:

— Цей пан Ларош-Матьє справляє враження дуже розумної й освіченої людини.

Старий поет пробурмотів:

— Ви гадаєте?

Це запитання здивувало Дюруа.

— Авжеж, — невпевнено відповів він, — зрештою, він має репутацію одного з найобдарованіших у Палаті депутатів.

— Можливо. В царстві сліпих і одноокого вважають за короля. Бачите, всі ці люди — обмежені, бо їх розум замкнений між двома стінами — між грішми і політикою. Це невігласи, любий мій; з ними не можна розмовляти ні про що, ні про що з того, що ми любимо. їх розум затягнутий тванню, точніше, вкритий багном, мов Сена в Аньєрі. Важко знайти людину, що мала б розмах у думках, що давала б вам відчуття того безмежного простору, повітрям якого дихають на березі моря. Я знав кілька таких людей, але вони вже померли.

Норбер де Варен говорив ясним, але тихим голосом, що лунко зазвучав би в нічній тиші, якби він дав йому волю. Він здавався дуже схвильованим та сумним — охопленим тим сумом, що спадає часом на душу, — і душа здригається, як здригається земля, скута корою.

Він казав далі:

— Зрештою, це байдуже — трохи більше таланту чи трохи менше — коли всьому є кінець.

І він замовк. Дюруа, що почував себе цього вечора весело, мовив усміхаючись:

— Ви сьогодні не в гуморі, любий метре!

— Я такий завжди, юначе, — відповів старий поет, — і з вами через кілька років буде те саме, що й зі мною. Життя — це гора; доки підіймаєшся, дивишся на вершину і почуваєш себе щасливим; та коли врешті її досягнеш, раптом помічаєш схил і кінець, а це — смерть. Вгору йдеш довго, а вниз сходиш швидко. У ваші літа серце сповнене радості й надій, які, зрештою, ніколи не справджуються. А в моєму віці нічого вже не чекаєш… крім смерті.

Дюруа засміявся:

— Слово честі, від ваших слів у мене мороз пішов поза шкірою.

Норбер де Варен відповів:

— Ні, сьогодні ви мене не зрозумієте, але коли-небудь пригадаєте те, що я вам кажу. Бачите, настає такий день, — а для багатьох він настає рано, — коли годі,вже сміятись, бо поза всім, що бачиш, помічаєш смерть.

О, ви навіть не розумієте цього слова — «смерть»! Для молодих воно нічого не означає. А для старих — воно жахливе.

Так, це починаєш розуміти відразу, невідомо чому, невідомо з якого приводу, і тоді на життя дивишся вже по-іншому. Щодо мене, то вже п’ятнадцять років, як я її відчуваю, вона точить мене всередині, немов якийсь хробак. Вона потроху, з кожним місяцем, з кожною годиною розхитує мене, немов будинок, що має завалитись. Вона спотворює мене так, що я себе не впізнаю. В мені нема більше нічого мого, нічого від мене, того веселого, бадьорого й дужого чоловіка, яким я був у тридцять років. Я бачив, як вона вибілювала моє чорне волосся — з такою досвідченою і жорстокою повільністю! Вона забрала в мене мою пружну шкіру, мої м’язи, зуби, все моє колишнє тіло, і залишила тільки сповнену розпачу душу, та й ту вже скоро забере.

Так, вона знівечила мене, проклята, вона нишком, по-зрадницьки, кожну мить руйнувала мою істоту. І тепер я чую свою смерть в усьому, що роблю. Кожен крок наближає мене до неї, кожен рух, кожен подих прискорює її мерзенну роботу. Дихати, спати, пити, їсти, працювати, мріяти, робити все, що ми робимо, — це вмирати. Та й жити, зрештою — це теж умирати!

О, ви про це дізнаєтесь! Якби ви подумали про це хоч із чверть години, ви зрозуміли б.

Чого ви сподіваєтесь? Кохання? Ще кілька поцілунків — і ви станете безсилим.

А далі що? Гроші? Для чого? Щоб платити жінкам? Ото щастя! Щоб об’їдатися, обрости салом та кричати цілісінькі ночі від