Читати книгу - "Твори. Том 1"

А ще що? Слава! Навіщо, коли для вас уже не існує кохання?

А далі? Скрізь, кінець-кінцем, смерть.

Я бачу її тепер так близько, що часто мені хочеться простягти руку й відштовхнути її. Вона вкриває землю і витає в просторі. Я знаходжу її скрізь. Комашки, розчавлені на шляху, зів’яле листя, сива волосина в бороді друга, — все це крає мені серце і волає: «Ось вона!»

Вона отруює мені все, що я роблю, все, що я бачу, все, що я їм і п’ю, все, що я люблю: місячне сяйво, схід сонця, морські обшири, повноводні річки, повітря літніх вечорів, яким так приємно дихати.

Норбер де Варен ішов неквапом, трохи засапавшись, і міркував уголос, майже забувши, що його слухають.

Він казав:

— І ніколи жодна істота не повертається, ніколи… Зберігаються форми — статуї, зліпки, що відтворюють схожі предмети; однак моє тіло, моє обличчя, мої думки, мої бажання не з’являться вже ніколи. А тим часом будуть народжуватись мільйони, мільярди істот, що матимуть на кількох квадратних сантиметрах ніс, очі, лоб, щоки і рот, як у мене, та й душі в них будуть такі, як у мене, хоч сам я ніколи не повернусь; ніколи ніщо моє— тільки моє! — не відродиться в цих незліченних і відмінних створіннях — безмежно відмінних, хоч приблизно схожих.

За що ж ухопитись? До кого звернути зойки розпачу? У що можна вірити?

Усі релігії — безглузді з їх дитячою мораллю і з егоїстичними обіцянками; вони напрочуд дурні.

Сама тільки смерть безсумнівна…

Норбер де Варен спинився, взяв Дюруа за вилоги пальта і знов повільно заговорив:

— Думайте про все це, юначе, думайте про це дні, місяці й роки — і ви побачите життя з іншого боку. Спробуйте визволитись від усього, що обплутує вас, зробіть надлюдське зусилля, щоб відступитись за життя від своєї плоті, своїх інтересів, своїх думок і цілої людськості, щоб зазирнути в глибину речей, — і ви збагнете тоді, які нікчемні всі суперечки романтиків і натуралістів та всі дискусії про бюджет.

Він пішов далі швидким' кроком.

— Але ви відчуєте також чорну тугу тих, що зневірились у всьому. Ви безтямно пручатиметесь, охоплені безнадією й сумнівами. Ви кричатимете: «Рятуйте!» —і ніхто не відповість вам. Ви простягатимете руки, ви благатимете допомоги, кохання, розради, порятунку — і ніхто не прийде до вас.

Чому ми так страждаємо? Мабуть, тому, що ми народжуємось більше для матеріального, ніж для духовного життя; але мислення утворило диспропорцію між станом нашого надмірно розвиненого розуму і непорушними умовами нашого існування.

Гляньте на простих обивателів: поки їх не спіткає лихо, вони задоволені своєю долею, бо світова скорбота їм невластива. Тварини теж не відчувають її.

Спинившись, Норбер де Варен замовк на якусь мить, а потім сказав стомлено й покірно:

— Що ж до мене — я пропаща істота. В мене нема ні батька, ні матері, ні брата, ні сестри, ні дружини, ні дітей, ні Бога.

Він знов помовчав, а тоді додав:

— В мене є тільки рима.

Потім, підвівши голову до неба, де блищав місяць, він продекламував:

І прагну розгадать я зміст життя туманний У небі чорному, де плине місяць тьмяний.

Вони дісталися вже до мосту Згоди, мовчки перейшли його, потім пішли вздовж Бурбонського палацу. Нарешті Норбер де Варен озвався:

— Оженіться, мій друже, ви не уявляєте собі, що значить жити самотнім у мої літа. Самотність сповнює мене нестерпною тугою — самотність у кімнаті, біля каміна, ввечері. Мені тоді здається, що я один-однісінький на землі, жахливо самотній, оточений невідомими небезпеками, незнаними й грізними речами; і стіна, що відмежовує мене від мого сусіда, віддаляє мене від нього так, як від зір, що їх я бачу у вікно. Якась гарячка охоплює мене, гарячка страждання і страху, а мовчання стін жахає. Воно таке глибоке й сумне, це мовчання кімнати, де живеш сам-один. Це мовчання гнітить не тільки тіло, але й душу; і коли рипнуть меблі, то весь здригаєшся, бо кожен звук у цьому похмурому житті здається несподіваним.

Він замовк, а за хвильку докинув:

— Добре все-таки на старість мати дітей!

Вони дійшли до середини Бургундської вулиці. Норбер де Варен спинився перед високим будинком, подзвонив, потиснув руку Дюруа і сказав:

— Забудьте все це старече базікання, юначе, і живіть відповідно до вашого віку; прощавайте!

І він зник у чорному під’їзді.

На Дюруа наліг сум. Йому здавалось, ніби йому щойно показали якусь яму, повну кісток, — яму, куди він неминуче має колись упасти. Він прошепотів:

— Йому, далебі, невесело живеться. Не хотів би я сидіти в першому ряду й дивитися на плин його думок, хай йому всячина!

Проте, спинившись, аби дати пройти напахченій дамі, що вийшла з коляски, він жадібно вдихнув аромат вербени та ірису, яким повіяло в повітрі. Його серце враз сповнилось надією й радістю, і спогад про пані де Марель, яку він побачить наступного дня, пройняв його всього.

Все йому усміхалось, життя ніжно вітало його. Гарна це річ — здійснення надій!

Він заснув, наче в якомусь сп’янінні, і встав рано, щоб прогулятись пішки до авеню Булонського Лісу, перш ніж піти на побачення.

Вітер змінився, за ніч розпогодилось; було тепло, і сонце гріло, як у квітні. Всі постійні відвідувачі Булонського Лісу вийшли цього ранку на заклик ясного й тихого неба.

Дюруа ступав поволі, п’ючи легке, солодке, немов весняні ласощі, повітря.

Він пройшов Тріумфальну арку і пішов по великій алеї назустріч вершникам. Він дивився, як їхали риссю або мчали чвалом чоловіки й жінки, світські багатії; але тепер він мало заздрив їм. Він знав їх майже всіх на ім’я, знав суму їхніх прибутків і закулісну сторону їхнього життя, бо його службові обов’язки зробили з нього щось подібне до довідника паризьких знаменитостей та скандалів.

Проїжджали амазонки, стрункі, затягнуті в темні вбрання, з гордовитим і неприємним виглядом, що властивий багатьом жінкам, коли вони сидять верхи на коні; і Дюруа розважався тим, що промовляв півголосно, як промовляють молитву в церкві, імена, титули та звання їхніх справжніх або гаданих коханців; часом навіть, замість сказати; «Барон де Танкеле», «Князь де ля Тур-Ангеран», — він шепотів: «Лесбос: Луїза Мішо з «Водевіля», Роза Маркетен із Опери».

Ця гра дуже тішила його, неначе він викривав під суворою зовнішністю довічне й глибоке безчестя людське, а це звеселяло його, збуджувало і втішало.

Потім він промовив уголос: «Зграя лицемірів!» —і почав шукати очима тих вершників, про яких розповідали найбрудніші історії.

Він побачив чимало