Читати книгу - "Твори. Том 1"

Інші, особи дуже відомі, жили виключно на ренту своїх дружин — це всі знали точно; ще інші — на ренту своїх коханок, — так запевняли люди поінформовані. Багато хто з них платив свої борги (благородний вчинок), причому аж ніяк не можна було догадатись, звідки вони діставали потрібні гроші (дуже підозріла таємниця). Він бачив фінансистів, чиє багатство почалося з крадіжки — їх приймали всюди, в найблагородніших домах; бачив людей, таких шанованих, що дрібні буржуа знімали капелюхи перед ними, хоч їхні нахабні спекуляції у великих державних підприємствах не становили таємниці для того, хто знав зворотну сторону життя.

У всіх них були чванливі постаті, гордовиті посмішки, зухвалі погляди — і в тих, що з бакенбардами, і в тих, що з вусами.

Дюруа сміявся, повторюючи:

— Оце справді зграя пройдисвітів, зграя шахраїв!

Та ось промчала риссю чудова низька-відкрита коляска, запряжена двома стрункими білими кіньми, гриви та хвости яких маяли на вітрі; ними правувала невеличка молода блондинка — відома куртизанка; два груми сиділи позад неї.

Дюруа спинився — йому хотілось уклонитися їй, привітати оплесками цю жінку, що зробила собі кар’єру коханням і зухвало пишалась тут, у годину гуляння лицемірних аристократів, своєю безсоромною розкішшю, заробленою в ліжку. Він, мабуть, невиразно відчував, що між нею і ним є щось спільне, є якийсь природний зв’язок, що вони — люди однієї породи, з однаковою душею, і що він досягне успіху завдяки зухвалим діям такого ж самого сорту.

Назад він ішов тихше, з глибоким задоволенням у серці, і досяг дверей дому своєї колишньої коханки трохи раніше призначеного часу.

Вона зустріла його поцілунком, немов не було між ними ніякого розриву; вона-навіть забула на кілька хвилин ту розважливу обережність, завдяки якій не дозволяла пестощів у себе вдома.

Потім вона сказала йому, цілуючи закручені кінчики його вусів:

— Ти не знаєш, яке лихо спіткало мене, любий? Я сподівалась провести з тобою гарний медовий місяць, але чоловік приїздить на мою голову, аж на півтора місяці: він узяв відпустку. Та я не хочу лишатись аж півтора місяці без тебе, особливо після нашої сварки; і ось як я влаштувала справу: ти прийдеш до нас обідати в понеділок, я вже казала йому про тебе. Я познайомлю тебе з ним.

Дюруа вагався, трохи збентежений, бо він ніколи ще не опинявся віч-на-віч з чоловіком, жінкою якого володів. Він побоювався, що його зрадить що-небудь — ніяковість, погляд абощо. Він пробурмотів:

— Ні, краще вже я не буду знайомитися з твоїм чоловіком.

Клотільда наполягала, стоячи перед ним, дуже здивована, з наївно розплющеними очима.

— Та чому ж? Це ж смішно! Адже таке трапляється щодня. Я гадала, ти розумніший.

Дюруа образився:

— Ну, гаразд, я прийду обідати в понеділок.

Вона додала:

— Щоб це здавалося зовсім природним, я покличу й подружжя Форестьє, хоч це мене, зрештою, не дуже радує — приймати в себе дома.

До понеділка Дюруа не думав більше про це побачення; та, вже піднімаючись сходами до пані де Марель, він відчув себе дивно збентеженим — не тому, що йому було гидко потиснути руку цьому чоловікові, пити його вино та їсти його хліб, — ні, він просто чогось боявся, сам не знаючи чого.

Його провели до вітальні, де йому довелося чекати, як завжди. Потім двері відчинились, і він побачив високого сивобородого чоловіка, з орденом у петлиці, поважного й коректного. Чоловік наблизився до нього і мовив дуже гречно:

— Моя дружина часто говорила про вас, пане, і мені дуже приємно познайомитися з вами.

Дюруа ступив до нього, намагаючись надати своєму обличчю виразу глибокої щирості, і з перебільшеною енергією потиснув простягнену руку господаря. Коли вони посідали, він не знав, що йому сказати.

Пан де Марель підкинув поліно в камін і спитав:

— Ви вже давно займаєтесь журналістикою?

Дюруа відповів:

— Всього кілька місяців.

— А, то ви швидко зробили кар’єру!

— Так, досить швидко. — І він почав говорити про те про се, не дуже думаючи про свої слова, повторюючи всі загальники, що вживаються між малознайомими людьми. Він заспокоївся і ситуація вже здавалась йому дуже кумедною. Він дивився на старече й поважне обличчя пана де Марель, і йому кортіло засміятись. «Я наставив тобі роги, старий, — думав він, — я наставив тобі роги». І його проймало якесь таємне, порочне задоволення, радість злодія, що спритно вкрав, уникнувши підозри, підступна захоплююча радість. Йому захотілося раптом заприятелювати з цим чоловіком, здобути його довіру, примусити його розповісти всі свої таємниці.

Аж тут до вітальні увійшла пані де Марель і, окинувши їх лукавим і непроникним поглядом, підійшла до Дюруа, що не наважився при чоловікові поцілувати їй руку, як він це завжди робив.

Вона була спокійна й весела, як людина, що бувала в бувальцях і через своє природжене й одверте лукавство вважає цю зустріч природною і простою. З’явилась і Лоріна й стриманіше, ніж звичайно, підставила лобика Жоржеві, бо в присутності батька вона ніяковіла. Мати мовила до неї.

— Чого ж ти сьогодні не назвала його Любим другом?

Дівчинка зашарілася — так ніби їй сказали якусь велику безтактність, висловили те, про що слід було мовчати, викрили інтимну і трохи грішну таємницю її серця.

Коли прийшли Форестьє, всі жахнулись від вигляду Шарля. Він страшенно змарнів і зблід за останній тиждень, безперестанку кашляв. Він сказав, що вони виїжджають до Кану в наступний четвер на наполегливу вимогу лікаря.

Вони пішли додому рано, і Дюруа сказав, хитаючи головою:

— По-моєму, йому вже небагато лишилось. Він недовго протягне.

Пані де Марель байдуже відгукнулась:

— О, він уже на шляху до смерті. Ось кому пощастило знайти собі хорошу жінку.

— Вона багато допомагає йому? — спитав Дюруа.

— Та вона робить за нього все. Вона в курсі всіх справ. Вона знає всіх, хоч здається, ніби вона ні з ким не бачиться; дістає все, що хоче, як хоче і коли хоче. О, таких тонких, спритних інтриганок, як вона, пошукати треба. Це справжній скарб для чоловіка, який хоче домогтися успіху.

Дюруа питав далі:

— Вона й одружиться вдруге скоро, мабуть?

— Так, — відповіла пані де Марель. — Я навіть не здивувалася б, якби вона вже мала когось на прикметі… Якого-небудь депутата… якщо тільки… якщо тільки він не відмовиться… бо… бо… виявилися б, мабуть, серйозні перешкоди… моральні… А втім, годі! Я нічого не знаю.

Пан де Марель пробурмотів повільно й невдоволено:

— Ти завжди