Читати книгу - "Твори. Том 1"

Дюруа пішов додому схвильований; в голові його снувалися невиразні плани.

Другого дня він відвідав подружжя Форестьє й побачив, що вони вже майже зібралися в дорогу. Шарль, простягтись на дивані, дихав перебільшено важко і повторював:

— Я повинен був виїхати іще місяць тому.

Потім він дав Дюруа цілу низку розпоряджень по газеті, хоч усе було вже погоджено й умовлено з паном Вальтером.

Прощаючись, Дюруа енергійно потиснув руку своєму товаришеві:

— Ну, друже, до скорого побачення.

Проте коли пані Форестьє провела його до дверей, він промовив:

— Ви не забули нашої угоди? Ми друзі й спільники, чи не так? Отже, якщо я буду вам потрібний у будь-якій справі, не вагайтесь. Телеграма чи лист — і я до раших послуг.

Вона прошепотіла:

— Дякую, я не забуду.

І її очі теж сказали: «Дякую», але ще глибше й ніжніше.

Сходячи вниз, Дюруа зустрів пана де Водрека, якого він одного разу вже бачив у неї і який ішов тепер нагору повільним кроком. Граф здавався сумним — можливо, через цей від’їзд?

Дюруа, бажаючи показати себе світською людиною, шанобливо вклонився йому.

Той відповів чемно, але трохи згорда.

Подружжя Форестьє виїхало в четвер увечері.

VII

Відсутність Шарля надала Дюруа більшої ваги в редакції «Французького життя». Він умістив кілька передових за своїм підписом, підписував так само і хроніку, бо патрон вимагав, аби кожен відповідав за те, що пише. Кілька разів він вступав у полеміку, з якої виходив переможцем, а його постійні зносини з державними діячами поступово готували з нього спритного й завбачливого редактора політичного відділу.

Одну тільки чорну хмарку бачив він на своєму обрії. Невеличка конкуруюча газета постійно нападала на нього, або, точніше, нападала в його особі на завідувача відділу хроніки «Французького життя», на завідувача «відділу сенсаційної хроніки пана Вальтера», як писав анонімний співробітник цієї газетки, що звалася «Перо». Дюруа щодня знаходив у ній уїдливі замітки і всякі інсинуації.

Жак Ріваль сказав Дюруа:

— А ви однак терплячий.

Той пробурмотів:

— Що ж ви хочете, тут нема прямого нападу.

І от якось після полудня, коли Дюруа увійшов до редакційного приміщення, Буаренар подав йому черговий номер «Пера».

— Гляньте, тут іще одна неприємна для вас замітка.

— А-а! І з якого приводу?

— З приводу дурниці — арешту якоїсь громадянки Обер поліцейський агентом добропристойності.

Жорж узяв подану йому газету і прочитав під заголовком «Дюруа бавиться» таке:

«Славетний репортер «Французького життя» повідомляє нас сьогодні, що пані Обер, про арешт якої агентом поліцейської бригади добропристойності ми писали, існує тільки в нашій уяві. Проте згадана особа проживає на Монмартрі, вулиця де л’Екюрей, 18. Зрештою, нам цілком зрозуміло, який інтерес або які «інтереси» можуть мати агенти вальтерівського банку в тому, щоб підтримувати агентів префекта поліції, який терпить їхню комерцію. Що ж до згаданого вище репортера, то хай він краще подав би нам щось із тих прекрасних сенсаційних новин, які становлять його секрет: повідомлення про смерті, спростовувані наступного дня, про бої, яких не було, про важливі висловлювання коронованих осіб, що нічого не казали, — взагалі всю інформацію, що складає «Вальтерівські прибутки», або нескромні подробиці про вечори у жінок сумнівної слави, чи про добротність деяких продуктів, що становить багатюще джерело для декого з наших колег».

Дюруа скорше розгубився, ніж розсердився; він зрозумів, що тут є щось дуже неприємне для нього.

Буаренар спитав:

— Хто дав вам таку інформацію?

Дюруа силкувався пригадати, але не міг. Потім раптом йому сяйнуло:

— Таж це Сен-Потен!

Він іще раз перечитав замітку в «Пері» і раптом почервонів, обурений обвинуваченням у продажності.

— Як, вони підозрюють, що мені платять за…

Буаренар урвав його:

— Авжеж. Це буде для вас дуже прикро. Патрон суворо стежить за такими речами. Це ж може часто траплятись у хроніці…

В цю мить увійшов Сен-Потен. Дюруа підбіг до нього:

— Ви бачили замітку в «Пері»?

— Так, і я зараз саме від громадянки Обер. Вона справді існує, але не була заарештована. Це зовсім безпідставна чутка.

Тоді Дюруа кинувся до патрона; той прийняв його холодно й недовірливо. Вислухавши його пояснення, пан Вальтер сказав:

— Підіть самі до цієї дами й подайте таке спростування, щоб про вас не писали більше нічого подібного. Я маю на увазі те, чим закінчується замітка. Це дуже прикро для газети, для мене й для вас. Журналіст — так само, як дружина Цезаря, — повинен бути поза всякою підозрою.

Дюруа сів у фіакр, взявши Сен-Потена за провідника, і гукнув візникові:

— Монмартр, вулиця л’Екюрей, 18!

Це був величезний будинок, і їм довелося піднятися аж на шостий поверх. Двері відчинила стара жінка у вовняній кофті.

— Чого вам іще треба від мене? — сказала вона, побачивши Сен-Потена.

— Я привіз до вас цього пана — інспектора поліції, що хотів би довідатись про вашу справу, — відповів той.

Тоді жінка впустила їх.

— Тут після вас іще двоє приходили з газети, не знаю, з якої саме, — додала вона.

Потім спитала в Дюруа:

— То ви, пане, хочете довідатись, як було діло?

— Атож. Чи були ви арештовані поліцейським агентом добропристойності?

Жінка аж руками сплеснула.

— Та ніколи в світі, паночку мій, ніколи в світі! Ось як було діло. М’ясник, у якого я завжди купую, постачає гарне м’ясо, однак він обважує. Я часто помічала це, проте мовчала. Та ось недавно прошу я в нього два фунти на котлети, бо чекала дочку й зятя обідати, і бачу, що він відважує мені кістки з обрізками, щоправда, кістки з м’яса для котлет, але не з того, яке мені треба. Я щоправда, могла б зробити із нього рагу, але коли я прошу на котлети, то навіщо ж мені чужі обрізки? Отож я відмовляюсь. Тоді він мені каже: «Стара відьма», — а я йому: «Старий шахрай». Слово по слову — і ми так полаялись, що люду зібралось перед крамницею більше сотні, і всі регочуть та й регочуть. Нарешті прийшов поліцейський і повів нас до комісара. Побули ми там, та й випустили нас. Відтоді я купую м’ясо в іншому місці й навіть не проходжу повз його двері, щоб уникнути сварки.

Жінка замовкла. Спитав Дюруа:

— І це все?

— Отак усе й було, любий пане.

І, запропонувавши йому скляночку наливки, від якої Дюруа відмовився, стара попросила, аби в рапорті було сказано,