Читати книгу - "Жінка у білому"

Тож я терпляче якось дочекалася, поки прийшов слуга прибрати зі столу. Коли я вийшла з їдальні, ні в будинку, ні надворі не видно було ніяких ознак повернення сера Персіваля. Я залишила графа, коли він із шматком цукру в зубах припрошував свого злющого какаду видряпатися вгору по його камізельці й добути цю смакоту, а мадам Фоско, сидячи навпроти свого чоловіка, спостерігала за ним і птахом так уважно, ніби в житті не бачила нічого цікавішого. До парку я діставалася обережно, так, щоб мене не побачили в вікна їдальні. Ніхто не побачив мене, ніхто не слідкував за мною. На моєму годиннику була вже без чверті третя.

Опинившись серед дерев, я пішла швидко й незчулась, як позаду лишилося півдороги. Тоді я вповільнила ходу й почала скрадатись, але все так само не бачила нікого й не чула нічиїх голосів. Помалу-малу я підійшла до альтанки з тилу, стала, прислухалась, тоді підступила ще ближче — настільки близько, що почула б голоси, коли б усередині хтось був. Цілковита панувала тиша, ніде довкола не було ані душі.

З тилу обійшовши альтанку спочатку з одного, тоді з другого боку, й нікого не виявивши, я нарешті насмілилась зазирнути досередини. Альтанка була порожня. В ній — нікого.

Я гукнула: «Лоро!» — тихо спочатку, потім голосніше, і ще голосніше. Ніхто не обізвався, ніхто не з'явився. Видно було з усього, що в околиці озера й парку єдина людська істота — це я сама.

Серце моє закалатало, але я зберегла самовладання й почала шукати: спочатку в альтанці, потім довкола неї, — чи не натраплю хоч на якісь прикмети, що Лора справді тут була. В приміщенні я не знайшла нічого, зате зовні знайшла — сліди на піску.

Я побачила сліди двох людей — великі, ніби чоловічі, відбитки й маленькі. Я поставила свою ногу на маленький слід і так переконалась, що то ступала Лора. Особливо багато було натоптано слідів перед входом до альтанки. В одному місці, якраз під навислим дахом, я набачила в піску ямку — було добре видно, що зроблено цю заглибнику рукою. Я просто закарбувала це в пам'яті, а тоді, не гаючись, пішла тими слідами, щоб простежити, куди вони приведуть.

Сліди вели від лівого причілка альтанки й далі попід узліссям, кроків, може, триста, а тоді щезали. Припустивши, що двоє, чиї сліди я вистежувала, зайшли тут у ліс, я теж так зробила й почала шукати стежку. Не зразу, але набачила її, ледь помітну серед дерев, і пішла по ній. Стежка довела мене мало не до самого села, і тут її перетнула інша, що вела крізь густий терник. Я стала на розпутті, вагаючись, куди йти далі, й уважно подивилася вздовж тієї, другої стежки. На одній колючій гілці я побачила шматок оторочки від жіночої шалі. Придивившись ближче, я переконалась, що оторочка з Лориної шалі, й швидко пішла цією стежкою. На мою превелику радість, вона зрештою привела мене до будинку, з тильного боку. Я кажу «на радість», бо переконалася, що Лора з якоїсь причини пішла обхідним шляхом і вже мала бути вдома. Я пройшла через стаєнний двір та повз служби. Першою людиною, яку я зустріла в приміщенні для слуг, була міс Майклсон, економка.

— Ви не знаєте, — спитала я, — повернулася леді Глайд із прогулянки чи ні?

— Міледі з сером Персівалем недавно вернулись, — відповіла економка. — Боюсь, міс Голкомб, що сталася якась велика неприємність.

Серце моє впало.

— Якесь нещастя, хочете ви сказати? — ледь вимовила я.

— Ні, ні, хвалити бога, ніякого нещастя не сталось. Але міледі вся в сльозах побігла до себе нагору, а сер Персіваль звелів мені негайно звільнити Фанні.

Фанні, добра, віддана Лорі дівчина, вже багато років була її особистою покоївкою. Єдина людина в цьому домі, на чию вірність і прихильність ми з Лорою могли покластись.

— А де зараз Фанні? — спитала я.

— У мене в кімнаті, міс Голкомб. Сердешна дівчина в такому горі, то я сказала їй посидіти там і заспокоїтись.

Я пішла до місіс Майклсон і побачила Фанні — дівчина сиділа в кутку й гірко плакала. Поруч стояла валізка з її речами.

Вона нічого не могла мені пояснити — сама не відала, з якої такої причини її раптом звільнено. Сер Персіваль наказав видати їй платню за місяць наперед — замість попередити за місяць перед звільненням. І — негайно забиратися геть. Ніякої причини не названо, ніяких звинувачень щодо її поведінки не пред'явлено. }й заборонили звертатися до своєї пані, заборонили навіть попрощатися з нею. Вона повинна була негайно покинути дім, не з'ясовуючи нічого й ні з ким не прощаючись.

Я постаралась трохи заспокоїти бідолашну дівчину й спитала, де вона гадає переночувати цю ніч. Вона відповіла, що думає піти до сільського заїзду, господиню якого, шановану жінку, добре знали слуги Блеквотер-Парку. Наступного ранку вона сподівалась вирушити просто до своєї рідні в Камберленд, не зупиняючись в Лондоні, де вона нікого не знає.

Я зміркувала зразу, що від'їзд Фанні є для нас доброю нагодою переслати листи в Лондон і Ліммерідж, адже це було для нас так важливо. Тож я попередила її, що ввечері вона дістане звістку від її пані чи від мене й що ми обидві зробимо все, аби допомогти їй, дарма що на якийсь час їй доведеться нас покинути. Сказавши це, я потисла їй руку й пішла нагору.

Лорині двері відчинялися до невеличкого передпокою, з якого коридорчиком можна було пройти до її покою. Коли я спробувала відчинити двері в передпокій, виявилось, що вони замкнені зсередини.

Я постукала, й та сама огрядна служниця, що своєю тупістю й нечулістю так випробовувала моє терпіння того дня, коли я знайшла поранену собачку, стала на порозі. Згодом я довідалася, що її звати Маргарет Порчер і що вона найнезграбніша, найдурніша та найвпертіша з усієї тутешньої челяді.

Дурнувато осміхаючись, вона мовчки витріщилась на мене.

— Чому ви стовбичите тут? — спитала я. — Чи ви не бачите, що я хочу пройти?

— Еге ж, але вам не можна заходити, — відказала вона, осміхаючись на весь рот.

— Як ви смієте так розмовляти зі мною? Зараз же геть з дороги!

Вона вперлася своїми великими червоними ручиськами в