Читати книгу - "Аргонавти Всесвіту"

Густий червоний морок поглинув його. Ван Лун чув тріск гілок, що ламалися під вагою його тіла, відчував, як ударяється об них, але спинитися не міг, не міг ні за що ухопитися, бо його руки були зайняті зброєю. Ще удари, вже значно м’якші. Пролунав уже не тріск, а соковите хрумтіння, наче ламалися на шматки гарбузи чи кавуни. І нарешті Ван Лун упав на грунт, на вологе листя, що вкривало його.

Секунду чи дві він лежав, збираючись з силами. Потім трохи підвівся на ліктях. Здається, все благополучно, немає ні переламів, ні вивихів, ноги й руки цілі. Боліло тільки плече — мабуть, внаслідок удару об товсту гілку.

Навпомацки Ван Лун відшукав і зірвав якесь широке хрумке листя і протер ним скло шолома. Тепер він міг бачити.

Невисокі густі зарості папороті. М’який вологий грунт, укритий опалим листям. Навкруги зводяться могутні стовбури дерев, їхні крони тісно переплітаються, зливаються в одне суцільне червоне склепіння, таке щільне, що крізь нього не видно неба. Поранена чи вбита гігантська бабка залишилася десь там, угорі. Тут, унизу, було тихо і спокійно. Ван Лун був вільний, він міг повертатися до товаришів, до міжпланетного корабля.

Це було дуже легко сказати, тільки сказати. Як повертатися, куди? Ніякий компас не міг допомогти Ван Луну. Проклята бабка під час польоту кілька разів змінювала напрям. Мандрівник міг бути зараз усього в кількох кілометрах від міжгір’я, де лежав астроплан; проте ця відстань могла бути і вдвоє, втроє більшою. Втім, не це головне, справа не у відстані.

Куди іти — от головне питання. Всюди однакова оранжева хаща, усюди ліс дерев з червоним листям, усюди зарості чагарника і папороті. Направо, наліво, прямо, назад? Невідомо? Зв’язатися з товаришами по радіо? Проте маленький передавач у скафандрі Ван Луна перекривав дуже невеличку відстань — всього біля кілометра. На всяк випадок, Ван Лун гранично посилив напруження передавача і голосно промовив:

— Товариші! Чи чуєте ви мене? Відгукніться!..

Як і слід було чекати, відповіді він не почув. Передавач був надто слабким.

Притулившись до дерева, Ван Лун обмірковував становище. Справді, що робити? Куди б він не вирушив, який би напрямок не обрав, — все одно, у дев’яноста дев’яти випадках із ста він не знайде міжгір’я і астроплана. Це все одно, що йти наосліп, без будь-яких орієнтирів, в невідомому напрямі. Чекати тут? Проте — чого? Хто може відшукати його тут, хто міг би вирушити за ним, хто знає, куди занесла його гігантська бабка? Чекати, марнувати час було так само безглуздо.

Марнувати час?.. Нова тривожна думка майнула у Ван Луна: на скільки йому ще вистачить кисню?

Він замінив резервуари з оксилітом сьогодні вранці. Після того йому не довелося жодного разу навіть зняти шолом. Робота поза міжпланетним кораблем розпочалася о десятій ранку. Тепер — він поглянув на годинник, прикріплений до рукава скафандра, — пів на четверту. Отож, він витрачав кисень протягом п’яти з половиною годин. Лишалося ще шість з половиною годин дихання. Не багато, зовсім не багато в його становищі.

— Шість з половиною годин, потім — кінець, — пробурмотів Ван Лун. — Непогано б закурити.

Становище було безнадійним. Ван Лун стояв біля дерева і неуважно поглядав, як погойдувалося перед ним мережане широке оранжеве листя папороті. Усюди папороть! І в міжгір’ї, де лежить астроплан, його листя погойдується так само байдуже, як і тут… Ні, це остаточне безглуздя! Врятуватися від страшної небезпеки, визволитися з кігтів летючого хижака, вирватися буквально з його пащі — щоб загинути тут, у невідомих нетрях первісного лісу Венери, задихнутися від браку кисню?.. І це тоді, коли експедиція не тільки виконала своє основне завдання, розшукала ультразолото, але й приготувала Батьківщині новий, несподіваний подарунок — відкрила не відомий досі елемент інфрарадій?.. Ні, з цим не можна було погодитися, все єство людини протестувало проти подібної несправедливості!

Краще, ніж будь-хто інший, Ван Лун розумів, що подібні міркування не можуть нічого дати, вони тільки шкодять, бо забирають дорогоцінний час. Кожна хвилина бездіяльності відбирає у нього якусь частку кисню, що лишався в запасі. І якщо він нічого не робить, не береться за щось, не використовує цю хвилину розумно, свідомо для того, щоб знайти вихід із становища, — він сам наближає неминучий кінець.

Так, Ван Лун розумів усе це.

— Стоп! — сказав він сам собі, стрепенувшись. — Товаришу Ван, треба дуже добре думати. Вирішувати нарешті, що робити.

Певна річ, треба. Треба і думати, і вирішувати. Проте — що саме вирішувати? Припустімо, людина заблукала в лісі. Вона може все ж таки спробувати визначити, в якій стороні північ, південь, захід і схід чи то по небу, чи по стовбурах дерев. Визначити бодай грубо, зробити з цього необхідні висновки — і вирушити в якомусь певному напрямі. А що міг зробити Ван Лун? Хіба він міг хоча б приблизно уявити собі, в якому напрямі від нього міститься міжгір’я? Ні, він не знав нічого. Північ не обіцяла йому порятунку, так само як і південь, як захід і схід. Усюди, з усіх боків його чекало незнайоме, загрозливе, непевне, вороже. Ці величезні дерева з червоним листям, пальми, оранжева папороть, це безупинне дзижчання і стрекотіння незчисленних комах — все було чужим, ховало в собі незнані небезпеки, все тільки підкреслювало його відірваність від товаришів, друзів, які могли б йому допомогти. А головне — тільки шість з половиною годин дихання… ні, вже менше на кілька хвилин, витрачених на безплідні міркування.

Великий синьо-червоний метелик покружляв над його головою і сів на листя папороті. Його ніжні крильцята здригалися і тріпотіли, розписані примхливими візерунками, що увібрали в себе чи не найчудовіші барви з багатющої палітри природи. Метелик заклопотано пересувався широким листям, наче розшукуючи щось. Ван Лун все так само неуважно дивився на нього — і раптом здригнувся. Йому здалося, наче з-за дерева, на коричневому тлі якого яскраво вирізнялися мереживні барвисті крила метелика, визирнула і зразу ж сховалася якась істота. Він насторожено підвів пістолет.

Втім, за стовбуром дерева не було нічого. Мабуть, випадкове погойдування листя папороті під рідкими подувами вітру, що пролинав поміж деревами, обмануло око Ван Луна. Метелик, зляканий рвучким рухом людини, спурхнув і поквапливо відлетів. Ван Лун простежив за ним поглядом, доки він не зник за деревами, і криво усміхнувся.

— Нерви у вас не в порядку, товаришу Ван, — сказав він сам собі докірливо. — Пустують, зауважу. Галюцинації — це дуже погано, коли людина сама. Коли їй треба діяти,