Читати книгу - "Все буде добре"

Віталік підскочив до стола і взяв у руки маленький предмет.

– Це маршрутизатор. Свого роду, – пояснив Сергій. – Він допомагав вірусу уникати системи безпеки, а також дозволяв перехоплювати всі вхідні та вихідні сигнали. Тобто хто б за нами не стежив, але він отримував не лише бази даних, а й усю переписку. Не знаю, чиє воно, але зроблене професійно. Сподіваюсь, у нас на озброєнні є такі самі штуки?

Маршрутизатор. Це тобі не просто вірус з Інтернету закачати. Це потрібно було прийти сюди і фізично розмістити жучок. Однак хто мав доступ до серверної? Лише Олександр Шипалко, Віталік та Сергій. Хто ще?

– Хтось був у серверній останнім часом?

– Знущаєшся? – обурився Сергій. – Я тут сиджу один, уже навіть сам із собою говорити почав. Хоч би кота якогось завести…

– Я серйозно питаю!

– А я серйозно відповідаю! Не буває тут нікого. І не було відтоді, як я сюди в’їхав. Хіба електрики приходили, коли кондиціонери встановлювали десь рік тому, та й ваша подруга дрочила в мене на столі. Я розказував про це?

– Розказував, розказував. Навіть не раз, – обірвав його Віталік. Не до того зараз було.

Електрики. Надійні люди, від організації. Вони фізично не могли розмістити жучок. Він сам просидів тут цілий день, слідкуючи за їхньою роботою та вкотре вислуховуючи слізливі історії про Марію, яка позбавила Сергіїв комп’ютер цноти… Віталік пополотнів. Раптом згадалася зустріч Марії з Жатеком. І те, як пан Олександр сприйняв це. Він припустив, що вона співпрацює з «Інстер Банкін Груп», бо «Альвеа» була дискредитована. А що, як причина полягала в іншому? І сама співпраця почалась набагато раніше?

– Цей маршрутизатор… Його важко підключити?

– Тобто? Тебе цікавить, як він працює? – не зрозумів Сергій.

– Ні. Хто міг би його підключити?

– У тебе що далі, то важчі питання…

– Жінка! – знервовано вигукнув Віталік. – Жінка! Вона б змогла розмістити жучок?

– Що за дискримінація? – Сергій здивовано почухав потилицю. – Ясно, що змогла б. Там же освіти великої не треба. Правильно приєднав, завантажив вірус через флешку – ото й усі справи. Агов, Віталіку, ти куди…?

Але чоловік уже зірвався з місця та вилетів із серверної. Неприємне передчуття шкребло його зсередини.

За вказаною адресою знаходився п’ятиповерховий готель класу «Люкс». Вочевидь, за той час, який Антон провів у тюрмі, Марія так і не змогла розвести Сашка на нормальну квартиру. Теж мені, мільйонер чортів! Укотре задавшись питанням «Що я тут роблю?», Антон зайшов досередини. Мовчки минув вестибюль. Викликав ліфт і піднявся на останній поверх. Трохи поблукав, вишукуючи потрібний номер, а коли знайшов – обережно постукав. Двері відчинились одразу.

– Таки прийшов! – Марія кинулась йому на шию. – Ти не повіриш, як я скучила. Заходь, заходь!

Жінка затягнула його всередину, у розкішний двоповерховий пентхаус із панорамним виглядом із вікна. Антон зціпив зуби. Ну звісно, куди йому тягатись із багатієм Сашком?

– Сідай, – Марія опустилась на диван та вказала на місце поруч. – Розказуй, як у тебе справи?

Антон реготнув і похитав головою. Подивився на розкішну Марію в довгій сукні, ціна якої дорівнювала його місячній зарплаті. На неймовірну кімнату, у якій вона жила. Що він міг розповісти, дивлячись на це усміхнене обличчя? Про те, як один його друг помер, а інші виявились останніми сволотами? Про те, як «чудово» провів рік у тюрмі? Про жінку, з якою прожив майже десять років, і яка запроторила його за ґрати? Про існування, на яке перетворилось його життя? Антон похитав головою. Ні! Ні про що таке він не буде говорити. Він узагалі не буде говорити. Колись він готовий був боротися за свою любов. Однак його кохання знайшло собі багатий замінник. І цьому Антон не мав що протиставити. Та й не хотів. Залишилось лиш одне бажання, одне прохання. Дайте спокій.

Чоловік рушив до дверей. Марія скочила з дивана й перегородила йому шлях:

– Стій, чекай! Ти куди?

– Перестань, – відмахнувся Антон і спробував обійти Марію, але марно.

– Що значить «перестань»?

– Це і значить. Дай мені спокій! – Антон відсунув Марію вбік, але жінка підбігла до дверей і затулила їх собою.

– Не пущу!

– Ти що, біснувата? – Антон нервово засміявся.

Саме так його мати не пускала батька до коханки. Ще до того, як їй стало байдуже.

– Може, і біснувата. Але й ти не кращий! Що сталося?

– Що сталося? – він розвів руками. – Ти ще питаєш, що сталось? Ти жодного разу не прийшла до мене, коли я був у в’язниці. Ти розказувала, як любиш мене, трахаючись із Сашком. Ти навіть переконала мене в тому, що він мене переслідує, щоб я дав тобі спокій. І зараз ти кличеш мене назад? Я виріс, Маріє. Я вже не цуцик, який буде бігати за тобою й виконувати твої забаганки. У тебе для цього є новий коханий…

Марія одним рухом опинилась біля Антона й зацідила йому дзвінкий ляпас.

– Він мені не коханий. І ніколи ним не був. Це вимушений засіб, від якого я сама не в захопленні. Саме тому я й покликала тебе. Бо хочу нарешті покінчити з цим.

Вона оминула Антона й підійшла до дерев’яної шафки. Витягнула звідти