Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

хтось радянський солдат, а Маргрет — занадто жаліслива сестра-жалібниця. Тоді пам'яталося тільки одне: життя й смерть. Хоча ми й не дуже вчащали до церкви, та все ж таки іноді там бували, і якось нам життя без церкви й не уявлялося, а тоді раптом, за один день, церкви обернулись на порох, і той порох ще цілі дні рипів у нас на зубах, липнув у роті. А після нальоту ми негайно, всі разом, разом, кажу, побігли ділити спадщину по славній німецькій армії — і того ж таки дня, щойно почало смеркати, помогли синові Бориса та Лені народитись на світ божий». З Пельцерових очей усе лилися сльози, а голос його ще полагіднішав: «Єдиний, хто мене розумів, хто мене любив, кого б я прийняв, як рідного сина, в своє серце, в свою родину, в свою фірму й куди хочете, хто був мені ближчий, ніж дружина, ближчий навіть, ніж тепер мої діти — знаєте, хто це був? Борис Львович! Я його любив, хоча він перехопив у мене дівчину, що до неї моє серце прикуте й досі — і, може, тільки він мене по-справжньому знав і розумів. Він навіть наполіг, щоб я охрестив йому сина. Так. Оцими ось руками і ви знаєте, мене самого на мить немов смертельний страх пройняв, коли я згадав, що виробляли колись ці руки з живими й мертвими, з вінками й стрічками,— а тепер я саме оцими руками мав хрестити його синочка. Тоді навіть Лотта припнула язика: хоч вона вже ладна була бовкнути оте своє „гидь!“, але їй заціпило, коли Борис сказав мені: „Вальтере,— адже після другого ми всі якось самі собою перейшли на „ти“,— Вальтере,— сказав,— прошу тебе, охрести нашого сина про всяк випадок“. І я вволив його волю: вийшов до конторки, відкрутив кран, почекав, поки стече іржава вода, тоді виполоскав свою склянку, набрав води й охрестив хлоп'я, бо ж я, бувши служкою, не раз бачив, як воно робиться,— а що я не міг бути одночасно й хрещеним батьком — це мені було відомо,— то держали його малий Вернер і Лотта, а я його охрестив зі словами: „В ім'я отця, і сина, і святого духа нарікаю тебе Лев“,— і в ту хвилину навіть малий проноза Курт заплакав, та й в усіх, і в гостроязикої Лотти, і в Бориса, й у Маргрет, в усіх сльози потекли, тільки Лені не плакала, вона лежала з розплющеними очима, аж червоними від пилюки, і сяяла зі щастя — тоді зразу дала синові грудь. Еге ж, отак воно було... а тепер, будь ласка, лишіть мене самого — я занадто розхвилювався».

Авт. щиро признається, що і його все це дуже розхвилювало і він насилу стримав дві-три сльозини, коли сідав за кермо свого автомобіля. Щоб не розчулитись надміру, він поїхав простісінько до Богакова й застав його досить бадьорого: росіянин сидів на веранді зі скляним дахом, у кріслі-колясці, вкутаний у пледи, й замислено дивився через ціле селище дачок на перехрестя двох залізничних колій, між які втиснулись піщаний кар'єр, теплиці й склад брухту. А поміж тим усім — зовсім несподівано тенісний корт; на блякло-червонястій землі ще не просохлі калюжі, і «старфайтери» в небі, й гудіння автомобілів з об'їзного шосе, і дітлахи, що ганяють порожні молочні бляшанки на доріжках між дачними садочками. Богаков, теж у сентиментальному настрої, без своєї курильної «шибенички», сам-один на веранді, відмовився від запропонованої сигарети й ухопив авт. за руку, ніби хотів помацати йому, авт., пульс.

«У мене ж там залишилися дружина й син, тепер йому стільки років, як вам, якщо він досі живий, а не наклав десь головою, що дуже й дуже можливо. Моєму Лаврикові в сорок четвертому році було вже дев'ятнадцять, і його, напевне, взяли до армії, а може, й ще куди... Мені часом хочеться вернутись додому й умерти там — байдуже де... Чи жива ж то ще моя Лариса? Я її зраджував з іншими жінками, де тільки траплялась нагода, вже з лютого сорок п'ятого року, коли ото нас повезли на Ерфт копати окопи. Тоді я вперше за чотири роки допався до жінки — потемки, в якійсь клуні, де ми всі лежали впереміш: росіяни й німці, солдати, полонені, жінки — і я навіть не знаю, молода вона була чи стара... вона й не опиралась мені, тільки потім трохи поплакала, бо ми, либонь, обоє не звикли зраджувати, якщо це можна назвати зрадою — в тій темряві, в тому божевільному безладі, коли вже ніхто не знав, де він, хто він і чий він... ми лежали на соломі й на буряках у клуні, в такому багатому, куркульському селі, Гросбюлесгайм називалося, і обоє плакали, їй-богу, я теж. Адже ми просто знехоча обіймались в тій темряві, страху та грязюці, і вона, мабуть, вважала мене за німця або американця, бо між нами валялось і кілька напівзамерзлих молодих американців, поранених — їх мали допровадити до якогось госпіталю чи збірного пункту, але їхній конвоїр дезертирував, і вони лежали собі в клуні та одно лаялися: „fucking war“ та „fucking generals“, та „shit on the fucking Hürtgen forest“[21]. To була не „зустріч на Ельбі“, а зустріч на Ерфті, на мізерній річечці, її ж переплюнути можна, і ото на ній хотіли влаштувати проміжну оборонну лінію між західним кордоном і Рейном, а її б і десятирічний хлопчик перепісяв. Я й тепер часто думаю про ту жінку, що допустила мене до себе,— я погладив її по щоці й по косах, вони в неї були такі густі, гладенькі. Не знаю, була вона чорнява, чи білява, чи шатенка, і скільки мала років — тридцять чи п'ятдесят, і як її звали — теж не знаю. Нас привезли туди поночі й забрали звідти теж поночі — я бачив тільки великі садиби, розпалені багаття — на них варили їсти,— солдатів та тих замерзлих американців, і ми поміж ними, і Борис іще з нами був, а Лені їздила за ним, як та дівчина, що зносила сім пар залізних черевиків і сім костурів — ви ж, мабуть, знаєте