Читати книгу - "Бродяги Пiвночi"

А на Ґрей-Лун П’єро й Непісе були зайняті своїми численними справами, такі зайняті, що на деякий час страхи П’єро перед керівником факторії з Лак-Бейна майже забулися, а Верба то й зовсім викинула їх із голови. Місяць уже сповнився, й обоє вони були захоплені передчуттям і збудженням від майбутнього зимового полювання. Непісе майструвала пастки, обережно занурюючи їх у кипляче сало карібу, змішане зі смальцем бобра. А П’єро тим часом готував нові отруєні принади, щоби порозкладати по своїх стежках. Коли він виходив із дому більш ніж на один день, то донька завжди супроводжувала його.

Але й у самій хижці було немало роботи. П’єро, як і всі його північні побратими, розпочинав готуватися до сезону полювання глибокої осені. А роботи було чимало: треба було перетягнути снігоступи новими бабішевими смужками, наколоти дров, щоб не замерзнути в зимові буревії, утеплити хижку, виготовити нову упряж для собак, нагострити ножі, зшити зимові мокасини, полагодити з тильного боку хижки полиці для зберігання м’яса, де всю холодну пору року висітимуть стегна оленів, карібу й лосів…

У вирі цих приготувань Непісе стала менше уваги приділяти Барі, ніж протягом останніх тижнів. Вони вже не гралися так довго, зовсім не купалися, бо вранці земля покривалася памороззю, а вода ставала крижаною; вони більше не гуляли лісом, шукаючи квіти і ягоди. Довгими годинами Барі пролежував біля ніг Верби, дивлячись на її витончені пальці, що хвилястими рухами вгору-вниз обтягували снігоступи шкірою. Зрідка Непісе зупинялася, щоб нахилитись і попестити його рукою по голові, поговорити з ним якусь мить — інколи ніжною мовою її племені крі, часом англійською, а бувало, і мовою свого батька, французькою.

Барі навчився розуміти голос Верби, рухи її губ, жести, поставу, зміни настрою, що відбивалися смутними чи радісними рисами на обличчі. Він розумів, що означало, коли вона усміхається. Тремтячи всім тілом, починав радісно скакати на неї, доки вона сміялася. Її щастя було також частиною його щастя, а її суворе слово в його сторону ставало болючіше, ніж удар. Двічі П’єро вдарив його, й обидва рази Барі відскакував від нього геть, оголюючи ікла, люто гарчачи й наїжачуючи вздовж спини шерсть. Якби якийсь інший собака зробив так, П’єро, розцінивши це як непокору, забив би його до напівсмерті, бо в такій ситуації головною повинна бути людина. Але Барі нічого не загрожувало. Дотик руки Верби, одне слово з її вуст — і жорстка щетина потроху опускалася, а гарчання припинялося.

П’єро був цим задоволений. «Dieu. Я ніколи не наважусь і спробувати вибити з нього цю непокору, — зізнавався чоловік сам собі. — Він дикун, і її раб, що заради неї здатен і на вбивство!»

Так сталося, що через П’єро (про причину тут поки не говоритимемо) Барі так і не став їздовим псом. Він, як і раніше, лишався на волі, ніколи не бувши на прив’язі, як інші собаки. Непісе була задоволена тим, та вона й не здогадувалася, що було на думці в батька. А чоловік лише тихо сміявся сам до себе, у той час, як дівчині було ніяк невтямки, навіщо він постійно налаштовує Барі проти себе. Ця неприязнь межувала з прямою ненавистю. Та сам П’єро міркував собі так: «Якщо я змушу його ненавидіти себе, то так він навчиться ненавидіти всіх чоловіків узагалі. І це буде просто чудово!»

Так батько турбувався про майбутнє своєї доньки.

Бадьорливі дні й холодні, морозні ночі призвели до значних змін у Барі. Це було неминуче. П’єро знав, що так і станеться, і першої ж ночі, коли Барі сів і завив на повню, він уже підготував до цього доньку.

— Це дикий собака, Непісе, — сказав їй. — Він наполовину вовк, і сильний поклик породи скоро заманить його, він утече в ліс і якийсь час ховатиметься. Але ми не повинні силоміць утримувати його. Барі повернеться. Так, неодмінно повернеться!

Стоячи в місячному сяйві, П’єро так потер свої руки, що в нього аж захрустіли суглоби.

Поклик породи прийшов до Барі, немов злодій, який повільно й обережно заходить у заборонене місце. Вовчук не одразу зрозумів, що це таке. Цей інстинкт зробив його знервованим, неспокійним і таким метушливим, що Непісе не раз чула, як він тоскно стогне вві сні. П’єро знав, та лише загадково всміхався.

І от сталося так, як і передрікав П’єро. Однієї чудової ночі, коли на небі зійшов сяйний місяць, довкола нього усміхалися зорі, а земля була вкрита білою морозною обніжжю, вони почули перші завивання вовків, що кликали на полювання. Час від часу протягом літа можна було вловити з лісу самотнє вовче виття, але зараз це був поклик цілої зграї. І тепер, коли ця дика пісня, що чується вже нескінченну кількість віків щоразу на місяць у повні, розірвала безмежне мовчання таємничої ночі, П’єро знав, що нарешті настало те, чого так бентежно чекав Барі.

За якусь мить відчув це й вовчук. Його м’язи напружились, як натягнутий налигач, коли він став на лапи в місячному сяйві, повернувшись у бік, звідки доносився таємничий, бентежний звук. Почулося його тихе скавчання. П’єро нагнувся, і йому в сяйві місяця добре було видно тремтіння Барі.

— Це мі-ку! — прошепотів чоловік.

Це був він, мі-ку, — поклик крові, що швидко пульсувала у венах Барі. Це був не тільки поклик його породи, а й поклик Казана, Сірої Вовчиці та