Читати книгу - "Сини змієногої богині"

Весла востаннє піднялися, й застигли над водою (після команди кормчого: «Суши весла!»), трієра зупинилася в прибережжі. Чотири дні плавби спливли як за водою. Геродот в супроводі Тімна зійшов з судна по хисткому й вузькому – з однієї дошки – трапу, що пружинив під ногами й опинився на першій п’яді ексампейської землі.

– З прибуттям в Ексампей, – привітав Тімн свого підопічного, теж сходячи на берег. – Так тут називається річка з гіркою водою – он вона впадає в Гіпаніс. І вся навколишня місцевість теж Ексампеєм зветься – святою землею Скіфії.

– Жаль, що в річці вода гірка і непридатна для пиття.

– Чому – непридатна?

– Але ж вона – гірка? Тімн сам про це щойно сказав.

– Гірка. І не просто гіркенька, а – гірчуща! Але – цілюща. Хто животом страждає чи ще якимись хворобами, в Ексампеї всі болячки вилікує. Тільки треба знати, як її пити і скільки і від яких болячок. Алазони та орачі, які живуть у цих краях, віками п’ють гірку воду, а тому завжди здорові. Вони й царя Аріанта, який страждав животом, вилікували своєю водою – він сюди щоліта приїздить пити гірку воду та обкладає ноги й поперек ропою з озер. Видужав він тут, тож і чашу свою саме тут велів поставити – на ознаку свого видужання та як пам’ятник цілющій гіркій воді.

– Еге-ге, цікаві виходять речі, – подивувався грек. – Розказуй мені, скіфе, побільше, люблю слухати те, що я не знаю.

Широке прибережжя місцями було заболочене, ще далі блискотіли озерця з ропою, там і там путівцями сунули вози, запряжені комолими волами, одні везли сіль, інші ще тільки прямували до неї, і Тімн, метнувшись сюди-туди, погомонів із тим-тим візником, і далі мандрівники поїхали возом.

Воли йшли неспішно, ремигали, візник хльоскав їх батогом.

– Ворушіться, ліниві, ворушіться! Бо скільки того дня вже лишилося, а ще ж маю солі набрати!

До казана Аріанта їхали цілими сім’ями, здіймаючи пил, проносились верхівці, йшли піші. І всі в одному напрямку. На багатьох возах рідні везли недужих – спершу причаститися до казана, а вже потім пити гірку воду, од якої навіть сам цар видужав.

Геродот, сидячи на возі, навсібіч вертів головою, стараючись побільше побачити й загніздити в пам’яті. Час од часу, наче спохопившись, він щось квапно занотовував до свого дорожного записника і знову вертів на всі боки головою, прислухався до скіфів. Тімн перекладав йому, про що говорили його одноплемінники.

З долини піднялися на узвишшя – далі простилався степ. Аж до неблизького обрію. Де-де на тому обширу золотилися пшеничні гони, в повітрі пахло достиглим хлібом. Але загалом природа там була різноманітною: лісисті горбогір’я змінювалися безлісними плато, то там, то там – дубові переліски, липняки і знову рівнинні степи з узвишшями та прадавніми могилами, у різних напрямках бігли, часто перехрещуючись між собою второвані путівці, на обрії рухались каравани, виднілися кибитки, біля яких здіймалися синюваті димки, паслися коні та худоба.

Було парко хоч і хмарно. Та ось зненацька виглянуло сонце і враз у степу щось спалахнуло сліпуче і яскраве – наче там зайнялася пожежа.

– Казан Аріанта! – загаласували скіфи.

На далекому узвишші, найвищому на видноколі, і справді в промінні сонця спалахнуло щось велике й сліпуче.

Ще довго скрипіли дерев’яні колеса скіфського воза, що їх віз (поруч, ліворуч і праворуч, попереду й позаду скрипіли інші такі ж вози, великі й малі, з галасливими скіфами, дорослими й дітьми), доки високий взгірок із сліпучим полум’ям на ньому почав нарешті наближатися до них, наче сам рухався їм навстріч.

Та ось уже й приїхали. Спинилися на рівнині перед узвишшям, схожим на чималу могилу з покатими схилами – з одного боку на неї вела добре протоптана тисячами ніг дорога.

Людська черга не міліла й не ріділа, просувалась повільно.

– Все літо не уривається людський тлум до казана Аріанта! – гордо вигукнув Тімн. – Мабуть, тут вже вся Скіфія перебувала!

По тих словах він кудись зник, а повернувшись, жестом запросив Геродота вийти з людської вервечки.

– Геродота, як заморського гостя, пропускають без черги…

Піднялися крутосхилом до майданчика. З узвишшя простилалися вабливі видноколи – степова далечінь з рівнинами й кряжами на обріях, нелічені дими похідних багать кочовиків, валки, табуни коней, кибитки, пшеничні поля, змійки путівців, хати скіфів-орачів, криті очеретом. Це вони вирощували золоту пшеницю «не для їства, а на продаж», бо греки з узбережжя Понта, маючи купецьку жилку, більше торгували. І над усім тим краєм – високе небо з чередою білих хмар, низом раз по раз пробігали легкі чорні тіні, як хмари пропливали небесним океаном під гарячим сонцем Скіфії.

Диво-посудина Аріанта стояла в центрі майданчика і сліпила сяйвом своїх крутих боків. Щодня той казан, що став уже знаменитістю, відвідували сотні скіфів. До всього ж Ексампей був ще й релігійним центром Скіфії, тож у ті краї звідусіль, з півдня й півночі, зі сходу і заходу, від Борисфена та інших рік прибували скіфи – помолитися, полікуватися, поторгувати, бо Ексампей ще ж був і осередком торгівлі, куди прибували знизу грецькі купці, а згори – прибалтійські, скандинавські та інші.