Читати книгу - "Якоб вирішує любити"

Я став недбалішим і розсіянішим, виконував завдання без колишнього завзяття. Лантухи, які я носив додому, були тепер наповнені до половини, і я проводив усе менше часу в льоху. Все це не подобалося отцеві Памфіле.

— Я помилився, — проказав він одного дня. — Найбільша небезпека — не книжки, а жінки.

Коли мій стан погіршився, його терпець луснув.

— Ти ж ні до чого вже не годишся, хлопче, — промурмотів він, коли одного вечора я самозаглиблено длубався в їжі.

Він накинув рясу й без жодного слова вийшов з дому. За годину повернувся, вже напідпитку, я підтримав його і всадовив на ліжко.

— Вони завжди дають мені випити. Коли даю їм шлюб і коли ховаю. Завжди доводиться пити. Що ж, хлопче, гадаю, тобі слід вибити собі з голови те дівчисько. Ти їй подобаєшся, річ не в цьому. Але її вже обіцяно іншому, в нього гарна хата і трохи землі. Між нами кажучи, — мовив він, підморгуючи, — хатою він ще, може, кілька років потішиться, а от земельку комуністи напевне скоро відберуть. Та дівчину це не обходить. Для неї ти — ніхто, а з ніким вона й не говорить. А тепер принеси-но горілки. Хочу довершити те, що розпочав у них вдома.

Я змінився. Знову з'явилося щось, що тягло мене назад у світ, в мої рідні місця. Бо костоноса жодна жінка не схоче. А за шанованого чоловіка будуть битися. За нащадка того самого Обертина, який провів своїх людей по підступному Дунаю і дав їм друге життя.

То ж не помста покликала мене назад у Грозенау, а бажання взяти те, що мені належалося. Я був готовий, що задля цього мені доведеться переконати батька в моїх нових спроможностях, а то й силою змусити визнати їх.

Одного дня отець Памфіле завдав собі на плечі повний міх, ступив кілька кроків і повалився. Він упав долілиць, на землю, яка так довго його вабила. Я заніс його на руках додому і закликав бабку й Ґіґі. Бабка обмила його, його зморшкувате обличчя, зів'ялу, обвислу шкіру, ноги з жовтими нігтями, а тоді запалила по всіх чотирьох кутах ліжка свічки. Поставила склянку води, аби душа могла напитися. Я гірко ридав.

Ґіґі поспішив додому майструвати домовину, вищого сорту, наголосив він. Три дні чували ми біля мерця, мінялися щокілька годин або разом сиділи мовчки біля попових черевиків, які спочатку напуцували, а потім натягнули на нього. В сутінках кімнати усе здавалося примарним, як сцена з якогось роману, що стояли на полиці. І щойно коли майже зовсім темніло, ми засвічували лампу.

Одного разу Ґіґі прошепотів мені:

— Тепер ти продовжиш його справу?

— Не знаю, мене тягне додому.

— А де ж він?

— У Грозенау, де й ти колись жив.

Він вражено витріщився на мене.

— Грозенау? Чого ж ти раніше не сказав?

— Бо то мене не обходить.

— Що? — спитав він.

— Те, що було між тобою і Раміною.

Тут він зірвався зі стільця, який аж відлетів назад.

— Ти знаєш Раміну?

— Я щотижня тягав їй міх. І щотижня вона розповідала, що в мене було два народження і я можу вибирати, яке мені більше до вподоби. І я завжди вибирав те, в якому мій батько — не мій батько.

— Що ти верзеш?

— Він видав мене росіянам.

— Росіянам? Нічого не розумію.

— Не страшно.

Не раз потім я питав себе, чому саме тоді й саме йому я сказав правду, адже піп Памфіле був мені набагато ближчим. У мене немає пояснення. Можливо, я хотів спровокувати якусь реакцію, зробити щось, що змусило б мене діяти. А може, через Ґіґі просто хотів наблизитися до мого дитинства й Раміни?

Він узяв із шафки горілку і жлуктав просто з горла, а тоді неспокійно заходив кімнатою. Він борюкався сам із собою, раз навіть побіг до дверей, відчинив і хотів вийти, але знов повернувся. Знову хильнув і тільки тоді зміг продовжити розмову.

— Як вона? — запитав.

— Її депортували на Буг, коли мені було шістнадцять.

— А дитина? У