Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"

— Так, вчителю, — мовила я слухняно.

— Але, окрім цього, ти маєш пам’ятати, що є ученицею вищої військової школи в імперії. А тому попри тих, хто вже став дарвенхардцем, усі інші мають виявляти до тебе повагу. Навіть белати. Навіть якщо ти була підкореною.

Його слова звучали фантастично і я дуже сподівалась, аби моє обличчя не виразило чогось зайвого.

— Добре, вчителю.

— А ще ти маєш право ставити мені будь-які запитання. Але вчись думати, перш ніж говорити, якщо досі цього не вмієш.

Якусь мить я мовчала, вирішуючи, чи варто одразу ж щось запитувати. Найперше, що мене хвилювало: чому метеям та іншим з підкорених народів дозволяють вчитись у Дарвенхарді? Але попередження Мелани все ще бриніло в моїй голові.

Тому я обрала інше запитання.

— Хто був вашими учнями? Ви сказали, що їх було двоє.

— Перший був давно, щойно я став дарвенхардцем і заслужив право навчати. Його кличуть Кушком і, якщо не помиляюсь, зараз він служить десь на півночі. Другого учня звуть Всевладом і він вчився тут якраз перед тобою.

Мені перехопило подих. Всевлад?

Може, слід було присмирити свою цікавість, але я не могла:

— Високий, з чорним хвилястим волоссям до плечей і чорними очима? Так виглядає Всевлад?

Брови Ярого вперше злетіли догори. Йому стало цікаво.

— Ти з ним знайома?

— Була колись, — сказала я, а тоді з жахом відчула, як щоки почервоніли. Звісно ж, Ярий це помітив.

— Зрозуміло. Світ дуже тісний, — мовив він зрештою. А тоді зняв зі спини лук і простягнув мені.

Я несміливо прийняла зброю.

— Ти отримаєш свій лук тільки тоді, коли заслужиш. До того часу навчатимешся з моїм. Такі правила. Тут немає навчальної зброї, а дарвенхардські луки робляться для кожного окремо, запасних не буває. Тобі не можна брати інший лук, що належить не твоєму вчителю, чи давати комусь мій. Ясно?

— Так.

Ярий зняв і так само віддав мені свій сагайдак. Як і лук, стріли були важчими за ті, якими користувалась раніше. Я пригадала, коли вперше взяла до рук зброю дарвенхардки — Маїни.

Ярий махнув рукою в бік мішеней.

— Ну, стріляй, — наказав.

Перша стріла зірвалась з тятиви і застрягла біля нижнього краю мішені.

— Овва, а Всевлад у свій перший раз влучив на три пальці вище, — мовив з ноткою іронії Ярий. А тоді підняв мою руку з луком на кілька сантиметрів вище.

Я труснула головою, відчувши роздратування і злість на себе.

Моя цікавість колись мене згубить.

У мене в житті було багато страшного і поганого. Але той день, коли я вирішила не вертатись додому, був одним з найважчих і найгірших. Більше я не зможу звинувачувати інших у тому, що лишаюсь не з рідними. Ярий напередодні попередив мене, що я маю дати відповідь на світанку: або я забираюсь геть, або назавжди відмовляюсь від минулого, віддаючи своє життя службі в рядах дарвенхардців. Службі тим, хто тримає мій народ у страшному гонінні. Хто забирає дітей від батьків і робить з них військових. Хто вважає себе вищим за всіх інших, і кому я стану вірною до скону.

Белатам…

— Я залишаюсь.

Слова злетіли з уст і обпекли мені язик. Ярий кивнув.

Він виглядав задоволеним.

Навчання в Дарвенхарді було дуже своєрідним. Тут усі були водночас і покірними наказам, і вільними тоді, коли ніхто чітко не вимагав протилежного.

У Сколісі нас муштрували і вчили жити за годинами. Дарвенхард же учив дисципліні зовсім не так. За роки, проведені в попередніх школах, усі учні вже вміли прокидатись, коли треба, а тому ніякого передзвону вранці не було. Більше того, учні третього курсу мали по два вихідних на тиждень — і користалися правом покидати школу на цей час. Їм можна було брати коней зі школи. Такі привілеї мене шокували, та водночас ставало зрозумілим, що саме на останньому році навчання в школі виховували воїнів, рівних вчителям, а не рабів.

— Куди можна поїхати на два дні? Довкола ж суцільний ліс! — запитала якось Ярого. Тривав п’ятий місяць мого навчання і ми вже тиждень жили в лісі. Не вертаючись до школи навіть вночі. Ходили серед опалого підгнилого листя, Ярий учив мене полювати, замітати сліди і слухати ледь чутні звуки ночі. Стріляли, бились на мечах. Часом — врукопашну. Звичайно в порівнянні з його вміннями, мої були на досить низькому рівні, але чим більше часу минало, тим краще в мене виходило. Крок за кроком, тренування за тренуванням. Спочатку мені було якось незручно бути з ним аж настільки наодинці, але десь на третій день я несподівано для себе відчула, що мені комфортно поруч з цим чоловіком. Якась дивна довіра виникала між нами, чи що. До того ж, іноді ми просто розмовляли, а не бились, — годинами. А часом виникали ситуації, коли починали розуміти одне одного без слів.

А ще Ярий взяв із собою словник мови, назву якої навідріз відмовився мені повідомляти, та яку я зобов’язана була вивчити. Цей момент був найнуднішим за той тиждень, як і години, проведені за тим навчанням.

Тоді я усвідомила, чому дарвенхардці зазвичай виконують якесь завдання вдвох чи втрьох. Попри те, що кожен з них сам по собі був досконалим воїном, ще в школі