Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"

— Якщо їхати вздовж узбережжя, не занурюючись у ліс, то десь в чотирьох годинах від Дарвенхарду є доволі велике село, що називається Приморне. Там можна посидіти в таверні, випити вина чи пива. Взагалі, там є ще розваги, але їх більше полюбляють хлопці, — відповів Ярий.

— Чому так? — не зрозуміла я.

— Ну, ти маєш бути готовою до того, що прості юнаки, і навіть белати, побоюються дівчат, які навчаються у Дарвенхарді. А от повій звання учня Дарвенхарду не відлякує, а навіть приваблює. На третьому році навчання учням починають непогано платити.

— О, — мовила я ніяково. Ярий якось дивно на мене поглянув, але ні про що не спитав.

До слова сказати, він давав мені достатньо особистого простору, коли ми блукали в лісі. Коли я йшла до річки, неподалік якої ми зазвичай простували, купатись, переважно надвечір, він завжди лишався в таборі, начебто для того, щоб підтримати вогонь чи засмажити впольовану здобич, але насправді, звісно ж, і для того, аби я не соромилась роздягатись і спокійно хлюпалась у воді, скільки мені хотілось. А я робила це, аж поки геть не замерзала і ледь потім одягалась, бо руки від холоду переставали слухатись. Дні ставали все коротшими, а льоду на берегах річки — все більше.

Зрештою випав сніг.

— Завтра ми повертаємось до школи, — мовив Ярий надвечір восьмого дня нашої мандрівки. Я саме здирала шкурку з кроля, впольованого вдень. Мимоволі руки мої завмерли. Я поглянула на вчителя.

— Що ти відчуваєш з цього приводу? — спитав він, за звичкою випитуючи мене про емоції. Він завше так робив, і я вже звикла. За довгі місяці це майже не викликало незручності.

— Жаль.

— Чому?

— Я почуваюсь тут вільною.

— Дарвенхардець вільний завжди. Ти маєш прийняти це і позбутись неспокою. В засніженому лісі чи кайданах — ми завжди міркуємо однаково. Свобода — в нас самих. Накази не обмежують її, тобі не слід їх боятись. Покора не знищує твою волю, а спрямовує дії, щоб вони не суперечили завданням.

Така філософія викликала в мені суперечливі думки.

— Раз так, то чи закуєте ви мене в кайдани? — запитала я, намагаючись бути спокійною.

Ярий несподівано всміхнувся.

— Тебе це лякає?

— Так.

— Отже, закую. Одразу по поверненні в школу.

— Надовго?

— Доки не перестанеш їх боятись.

Я мовчки перетравлювала почуте. А тоді закінчила патрати кроля і почала зрізати з кісток м’ясо і нанизувати його на довгий залізний прутик, який два дні тому несподівано знайшла на березі одного зі струмків, і тепер ми використовували його для приготування їжі над вогнем. Ярий не дивився на мене, він задер голову і поглядом блукав пітьмою між верхівками дерев. Коли ставало темніше, очі вчителя починали легенько мерехтіти, і це мене захоплювало. Дарвенхардці бачили в темряві.

— Татуювання, що видніються у вас на руках… — почала я, поставивши м’ясо смажитись.

— Що з ними? — запитав він, не міняючи пози.

— Можна побачити їх повністю?

Ярий поглянув на мене, а тоді зняв куртку, що, як і моя, була підбита теплим хутром, і стягнув через голову сорочку. Я вперше побачила його без неї і від несподіванки широко розплющила очі. Не через тіло, ні, хоч воно було в нього дуже навіть гарне. Через ті тату.

Руни. Кутасті, вигадливі. Вони переплітались, утворюючи незвичний візерунок чорного кольору, і вкривали всі його груди, плечі та руки аж до зап’ясть. Я встала і обійшла вчителя, поглянувши на спину. На ній теж були візерунки, як на лопатках, так і на попереку. Деякі їх кутики заходили й на шию.

— Гадаю, час тобі дізнатися, що не всі дарвенхардці однакові, — мовив Ярий тихо і теж встав. Оголений до пояса, на морозі він не відчував дискомфорту. В нетривкому світлі вогнища, яке кидало на нього червоні відблиски, з узорами на тілі, що в якусь мить просто вливались в тіні, він виглядав надзвичайно привабливим. Я нервово ковтнула, сама такого не чекаючи. Хотілось торкнутись його, але я не наважувалась.

Нічого хорошого з цього не вийде.

— Що ви маєте на увазі? — мій голос виявився хрипким до невпізнаваності.

— Я не знаю, ким ти була до Дарвенхарду, і це мене взагалі не хвилює. Тому я розкажу тобі про те, про що не дуже добре знають підкорені, і що відомо усім белатам, а ти просто слухатимеш, навіть якщо тобі все відомо. Мені не потрібне твоє минуле, але я розповім тобі про своє, бо ти обов’язково ще зустрінеш когось, схожого на мене, за стінами школи. І муситимеш знати, що робити. Сідай. Навіть якщо ти була белаткою, але не належала до панівної верхівки, ти дізнаєшся дещо нове.

Я слухняно сіла.

Ярий знову одягнув сорочку і куртку, і я мимоволі полегшено видихнула. Дивитись на нього, не бачачи тату, було звичніше і спокійніше.

— Як ти знаєш, Циркута складається з дванадцяти частин. Головна зветься Белатою, це — серце імперії, з нього все починалось. Інші одинадцять — підвладні їй, підкорені держави. Серед белатів є заможні люди, а є — і з меншим достатком, але є ті, хто керує усім. Зараз їх дванадцять, і походять вони з Вищих Родів. Спершу їх було менше, але коли часом якась родина, що не входила до кола Вищих, провокувала підкорення нових земель і гідно очолювала цю справу, здобувала перемогу, то цю родину й ставили над завойованою державою, приймаючи до панівної верхівки. Представники Вищих, які входять до кола тих, хто керує не лише своєю частиною імперії, а й самим