Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"

її осердям, організувались у Раду Величних. Таким Величним був мій батько. Я — старший його син і Спадкоємець. Влада в Раді передається від батька до старшого сина, і це здійснюється рівно за п’ять років після того, як син закінчить навчання в Дарвенхарді. Ми — єдині белати, які, пройшовши навчання в цій школі, можемо відмовитись від служби і зайняти своє місце в Раді. Мої тату — це символи мого роду. Їх наносять Спадкоємцю одразу ж, як закінчить Дарвенхард. Якщо ти була белаткою, то можеш впізнати деякі символи, але значення усіх знаємо тільки ми, Спадкоємці.

У мене голова пішла обертом від його слів. Не всі белати однакові? Є винятки? Є ті, хто може перестати бути дарвенхардцем?

— Але ж ви… ви закінчили Дарвенхард не п’ять років тому, — мовила я.

— Так. Але мало кому відомо, що Спадкоємець має право відмовитись покидати службу і передати право бути Величним наступному в роді, хто претендує на це місце. В моєму випадку таким був мій молодший брат. Він теж пройшов службу в Дарвенхарді. А потім зайняв місце мого батька. Про це знають тільки ті, хто належить до Величних, а також дарвенхардці. Іншим белатам про це знати не слід. Бережи цю таємницю, вона дуже важлива. Звичайний белат може щось запідозрити, побачивши тату, що визирають з-під моїх рукавів, але, зрештою, деякі дарвенхардці просто набивають собі різні візерунки, а тому тут непосвячений не знатиме, чи правий він, чи ні.

— Чому ви відмовились?

— А оце вже я тобі не розповідатиму, — мовив Ярий, спокійно, але наполегливо. Я опустила погляд, а він продовжував: — А тепер запам’ятай: слово Величного для тебе — більше, ніж закон. Для кожного з нас. Величні — обрані з-поміж усіх белатів. І для дарвенхардців їхні накази важливіші за все. Запам’ятала? Це надзвичайно важливо. Тільки під час зустрічі з Величним дарвенхардець схиляє голову в поклоні. Ні перед ким іншим.

— Добре, вчителю, — сказала я.

— Молодець. А тепер їж і лягай спати. Завтра нам іти увесь день, ми далеко відійшли від Дарвенхарду.

* * *

Коли ми вернулись до школи, я отримала вдосталь часу на роздуми над отриманою інформацією. Бо Ярий втілив свої слова в реальність — скував мої руки кайданами. Але це ще було не все.

Він закував мене в пута і посадив до в’язниці. Спершу я думала, що це якийсь жарт, а після довгого перебування в лісі ситуація викликала в мене паніку — вперше в Дарвенхарді. Мені навіть убивати не було так страшно, як опинитись у камері.

Камері, повній ув’язнених підкорених.

Зі скутими руками. В одязі учениці Дарвенхарду. Чорному, з сірою пов’язкою на плечі.

Я не наважилась благати, коли Ярий зачиняв за мною двері, що складались з товстелезних прутів. Він би не послухав. Але я вчепилась в ті прути з такою силою, що, здавалось, от-от вирву їх з кам’яної підлоги.

Не вирвала.

Ярий ледь торкнувся моєї щоки пальцями і пішов. Від жаху я не могла усвідомити, що це все означає.

У ту мить він точно не здавався мені привабливим.

Розділ 6

Коли я дивилась на них, то бачила в зморених обличчях кожного в’язня когось з минулого. Жіночі лиця, почорнілі від голоду і бруду, видавались мені обличчями Вишени, Купави, Ламії та інших дівчат зі Сколісу. Я намагалась і не розглядати їх, і водночас не могла стриматись — я мала переконатись, що тут немає тих, кого я знаю. Одного разу мені привиділось, що я бачу маму — я витріщилась на ту жінку так, що заболіли очі. Вона сахнулась від мене. Не мама, ні.

Я пополотніла.

У камері було близько двох десятків жінок та чоловіків. І таких камер тут було багато. Хтозна, може, в якійсь із тих, що далі по коридору, і є хтось з… з…

Я заплющувала очі, щоб не бачити їх. А вони мене боялись.

То було випробування для всіх. Мене годували краще, приносили їжу таку саму, як споживали інші учні в їдальні нагорі, тоді як в’язням давали смердячу кашу. Я відчувала їхні голодні погляди, хоч як піднімала на когось очі — він опускав голову долу. Я не сміла поділитись.

Хоч безмежно хотіла.

Якби ж то Ярий дав мені книжку чи щось, що відволікало б мене. Але ні, він не дав. Я сиділа, ходила камерою, спала на підлозі поряд з людьми з усіх кутків Циркути, яких привезли сюди чекати, коли чоловікам доведеться працювати на кораблях гребцями, а жінкам — коли їх викуплять торговці-белати, що приїздили сюди набирати рабів у Бактрію.

Вони тихо розмовляли, часом ледь чутно співали. За кілька днів чи то звикли до мене, чи просто зрозуміли, що і я тут не зі своєї волі. Мене спершу дивувало, чому вони не нападають на мене, чому не намагаються відібрати їжу чи просто якось нашкодити. Я майже не спала, я чекала чогось поганого, я… я очікувала, що мене покарають за все, що я накоїла.

Але не напали. Вони були зацьковані настільки, що боялись дивитись на мене і не говорили, хоч я була сама, скута кайданами з коротким ланцюгом, а вони — без ланцюгів, бо з камери не можна було вибратись, та ще переважали мене більшістю. Серед ув’язнених були люди з різних частин імперії; коли вони розмовляли, я відрізняла одну говірку від іншої, хоч і не могла достеменно сказати, хто звідки походить. Окрім двох людей, чоловіка і дружини.

Напевне, їм було трохи за тридцять, але виглядали вони на всі сімдесят. Кістляві, аж чорні, з запалими щоками й очима, — ледь живі. Вони мало розмовляли. Та з їхньої мови я зрозуміла, що