Читати книгу - "Смутна доба"

Щастя далось їй не легко. Тим воно й дороге!

Долю поселили у верхній чистій хаті, де Розтопчі не жили. Влаштовувалися там родинні свята, сільські діти йшли туди колядувати. Лава, стіл, божниця у кутку та ще піл поруч лежанки, по якій можна було забратися на піч. Глиняна підлога всуціль услана ряднинами. Ото і все убранство хати.

Жили тут сини, коли навідувались з далеких мандрівок.

Відтоді, як з'явилася Доля, верхня хата з кожним днем змінювала свій вигляд — десь узялися занавіски на вікнах, того дива хата ніколи не бачила. Кращим зі свого посагу вона покрила лаву і стіл, коло постелі прибила килим. Біля божниці у полив'яному горщику стали з'являтися квіти, де вона їх щодня знаходила?!

Вигляд кімнати одразу змінився, навіть господарі заходили туди підкреслено шанобливо.

Сусідки, помітивши тягу молодої жінки до квітів, зносили хто що мав.

— Це тобі дитино, мій весільний дарунок. У Теклі вікна більші, а у мене вони вузенькі, світло крадуть.

— Відросток для куми посадила, а їй чомусь не підійшов...

Доля дякувала і брала — перетворила чисту хату у квітник.

На подвір'я Розтопчів стали забігати сусідські діти — біля Долі завжди було цікаво. Роззявивши рота, слухали вони її оповідки, затівали співанки та невідомі у селі ігри.

— Де ти всього того навчилась, дитино? — дивувалася Текля.

Навіть коли разом готували страву, виходило таке, чого у цьому дворі не пробували.

Карпо тішився — добру жінку матиме Левко. Чомусь згадалася сестра. Устинка мала іншу вдачу і жила вона для інших, а ця наче створена, щоб кожний сімейний день робити святом.

Та проходили тижні, і Доля сумнішала — від Левка ні звуку, козаки пішли і слід їхній пропав. Ще більше засумувала, коли дізналась, що вітчим знову робив напад на Суботів, підстароста навіть позов на нього подав.

— Думала, що заспокоїться, а виходить — ні. І від Левка ніяких вістей. Вони учинили необачно — трьом вирватись у степ перед появою орди.

— Правду кажеш, — згодився Карпо. — Видно, що хлопці погарячкували. Та ти не журись — таким везе...

Настрій її не поліпшувався.

— Поїду я, мабуть, до Києва. Там уже все знають про козаків...

Карпо підрядився до корчмаря. Загрузив хуру сухої риби, у шинкаря на Тясмині нею займалась ціла артіль, і покотив до Києва. Назад теж мав привезти товар.

— Дійсно, чумакування — вигідне діло. І горба не гни.

Попрощавшись з людьми, поїхала з ним і Доля.

То були природні ворота на Тавриду, як називали тоді Кримський півострів, і знаходились вони за перешийком, надійно закриті і недоступні для невірних.

Хоч орда гуртувалася під Бахчисараєм, на центральній частині півострова, поблизу ханської столиці, у Перекопі завжди знаходилось достатньо сил, щоб відбити ворожий напад. Та й хто на таке зважиться — лізти у саме осине гніздо?!

І раптом по цей бік перешийка перекопські споглядачі помітили запорожців. Виявили їх на більшості озер обіруч головної дороги на Крим.

Вели себе запорожці дивно. Спершу до Турхан-бея, старости міста, прискакали споглядачі з коси на Тонкій воді — донесли, що по той бік, на суходолі з'явилися численні загони запорожців. Вони одразу почали освоювати берег, наче готувалися до оборони: копали шанці[223], зводили курені від сонця.

— Беріть яничар, і хай допоможе вам аллах!

На косу кинули великий татарський чамбул, а тут гінці від соляних озер — запорожці з'явилися і там. Трохи пізніше з подібною звісткою прибули татари уже з боку Чорного моря, де острів Тендра.

— Чи не переселяються вони, шайтани? — невесело пожартував паша, економніше розсилаючи підкріплення.