Читати книгу - "Вовк-тотем"

Ґасмаа відразу ж підкинула йому наступне питання:

— А якщо ти в майбутньому повернешся до Пекіна, ти візьмеш собі собаку?

— Гадаю, що тепер я все життя любитиму собак, так само, як ви їх любите. Ти ще не знаєш, що всі найкращі іриски, які мені присилає рідня з Пекіна, я собі не дозволяю їсти і навіть вам з Баяром шкодую виділити, а все залишаю своїм собакам.

Уся родина після такого зізнання сміялася до сліз, а Бат, ляснувши його по плечу, сказав:

— Ти вже наполовину став монголом…

Ця розмова про собак відбулася вже більше, ніж півроку тому, однак Чень Чжень ніколи не забував своєї обіцянки.

Місце ловів поступово заспокоїлося. Виснажені до останку й поранені мисливські собаки виглядали дуже сумними, декілька з них оточили трупи своїх товаришів, обнюхуючи їх якось напружено й з острахом, потім почали крутитися туди-сюди, мов здійснюючи якусь прощальну церемонію. Один хлопчик ліг на землю, обійнявши загиблого собаку своєї родини, й відмовлявся полишити його, а коли дорослі підійшли його вмовляти, він несподівано розревівся на весь голос. Його сльозинки падали на оклякле тіло собаки й відскакували від нього на землю та зникали в ній. Дитячий плач довго лунав степом, і в Ченя також усе попливло перед очима.

Розпорядник повіту Лулун на ім’я Лю Женьґун добре знав, якими підступними є кідані, тому зазвичай він вибирав собі генералів і тренував війська, а дочекавшись пізньої осені, переходив на той бік хребта Чжайсін і нападав на кіданів. Кідані боялися його. І завжди, коли починала випадати паморозь, Женьґун надсилав людей підпалити траву біля укріплень, тоді коні кіданів помирали з голоду.

Монголи звикли робити так: «Якщо хтось шкодитиме степу й траві, піднімаючи цілину, або залишить після себе вогонь і підпалить траву, всю родину того скарають на смерть».

Бао Шуньґуй та Улзій на чолі з кількома кадровиками скотгоспу оглянули усі трофеї на місці ловів і після цього під'їхали до Біліґа. Бао Шуньґуй, спішившись, схвильовано сказав до Старого:

— Оце так перемога! Ми — перемогли, і найбільша заслуга в цьому — ваша! Я проситиму для вас нагороди у начальства, — і він простягнув обидві руки, щоб потиснути руки Старого.

Однак Старий відвів свої руки, заюшені вовчою кров'ю, й сказав:

— Годі, я весь у крові.

Однак Бао Шуньґуй не відставав і, схопивши Старого за обидві руки, сказав:

— Вимазатися у вовчу кров — те саме, що й собі долучитися до вашого успіху, до ореолу вашої звитяги.

Однак обличчя Старого несподівано спохмурніло:

— І не кажіть про ці звитяги. Чим більша звитяга — тим більший гріх. Надалі не можна так убивати вовків, бо якщо так і буде, то вони швидко зникнуть, а дзерени, ховрахи, зайці й байбаки підуть проти нас, і степу настане кінець. Тенґер тоді розгнівається і стягне з нас плату в вигляді наших корів, кіз і коней, — і Старий розвів свої заюшені кров’ю руки та підняв до неба обличчя, сповнене щирого жаху.

Бао Шуньґуй тільки вимушено посміхнувся й повернувся до Ерлана, також усього перемазаного кров’ю, та захоплено сказав:

— Це і є той дикий собака? Ну й великий же він — аж страшно! Я бачив зі схилу, як він бив і давив вовків — справжній тобі богатир! Самотужки кинувся прямо в гущу вовків і загриз одного великого, а решта так злякалися, що відступили! Скільки всього вовків на його рахунку?

— Чотири, — відповів Чень.

— Молодець, молодець! — повторював Бао Шуньґуй. — Я чув, що ви утримуєте дикого собаку, який до цього був не проти поласувати баранинкою, дехто навіть висловлював мені протест, мовляв, ви порушуєте правила степу, і змушували мене забити цього собаку. Однак сьогодні я приймаю рішення, що ви можете й далі його утримувати, ще й гарно годувати, щоб він тримався в силі. Якщо ж він потім усе-таки загризе вівцю, життя в нього віднімати не будемо. Однак шкуру вівці ви повинні віддати державі, а за м’ясо заплатити.

І Чень Чжень, і Ян Ке з радістю пристали на таку умову.

— Ніхто з молодих інтелігентів на цих ловах не вбив жодного вовка, тож ми навіть до собак не можемо рівнятися, особливо до цього дикого, — зауважив Чень, і весь натовп розреготався, включаючи й самих молодих інтелігентів.

— Не схоже, щоб це ханець так казав, — розсміявся Улзій.

— Цей хлопець дуже переймається справами степу, — задоволено сказав Біліґ. — З нього буде користь.